Острів Дума
Шрифт:
Я зрозумів, що вона вже зовсім п’яна... але від того вона не перестала бути цікавою.
— Флорида тих часів, коли тут зростала Елізабет і її сестри, була територією, звідки вже пішли індіанці, але містер Білий Чоловік ще не цілко... не цілком її опанував. Ваш острівець вам видався б зовсім інакшим. Я бачила його зображення. Внутрішня територія заросла болотяною сосною, гамбо-лімбо і сабаловими пальмами, обплутаними фікусами-душителями; кілька місцин з сирим ґрунтом вкривали вічнозелені дуби й мангрові зарості. Низько при землі росли коралові боби й падуб [298] , але ніяких джунглів, як тепер, там і близько не було. Схожими на ті часи залишилися тільки пляжі, ну, й морський овес, звичайно... мов кайма на спідниці. Звідний міст також був там на північному кінці, але на острові стояв тільки один дім.
298
Gumbo-limbo (Bursera simaruba) — «мексиканська лаванда», високе дерево з красивою червоною корою; Sabal Palmetto — «капустяна» карликова пальма до 2 метрів висоти; Cherokee bean — декоративна квасоля.
— Звідки ж взялися ті джунглі? — спитав я. — У вас є якісь думки з цього приводу? Я маю на увазі, що три чверті території острова буквально потонули в них.
Напевне, вона мене не дочула.
— І тільки один дім, — повторила вона. — На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь в Мобілі чи Чарльстоні [299] . Колони і посилана гравієм під’їзна алея. Звідти відкривався грандіозний вид: на захід Затока, на схід — узбережжя Флориди. Щоправда тоді не було на що там дивитися — тільки Вініс. Селище Вініс. Маленьке сонне село. — Вона почула себе і сконцентрувалася. — Вибачте, Едгаре. Прошу. Я не завжди така. Справді, сприйміть моє... мою схвильованість... як комплімент.
299
Міста з залишками колоніальної архітектури: Mobile — в штаті Алабама; назву Charlston мають більш як півтора десятка міст в США.
— Авжеж.
— Двадцять років тому, замість самій напиватися до одуріння, я би спробувала вас затягнути до ліжка. Либонь, навіть десять років тому. А зараз я лише гадаю, чи не злякала вас навіки.
— 1 не сподівайтесь.
Вона розреготалася, клекотливо закашлявшись, але все’дно весело.
— Тоді я сподіваюся вас знову скоро в себе побачити. Я готую крутий червоний гамбо [300] . Але зараз...
Вона обняла мене і повела до дверей. Її струнке й тверде, мов камінь тіло палало під одягом. Її вже добряче хитало.
300
Суп-рагу з бобами, різноманітними овочами й м’ясом або морепродуктами.
— А зараз, я гадаю, вам час іти, а мені — впасти в післяобідню сієсту. Мені соромно в цім признаватися.
Я вийшов у хол, відтак обернувся.
— Мері, ви коли-небудь чули, щоб Елізабет говорила про загибель своїх сестер? Їй тоді було чотири чи п’ять років. Вже достатньо велика, щоб запам’ятати таке нещастя.
— Ніколи, — відповіла Мері, — жодного разу.
— 2 —
Біля вхідних дверей будинку рядочком вишикувались півтора десятка стільців, які після чверті по другій дня опинилися у вузенькій, проте утішливій, смузі притінку. Там, назираючи вуличний рух, сиділо з півдюжини стариганів. Поряд з ними сидів і Джек, він, щоправда, не лупив очі на машини, не проявляв інтересу до леді, що прогулювались по Адалія-стріт. Притулившись спиною дорожевого тиньку стіни, він занурився у «Погребальну науку для початківців». Побачивши мене, Джек відмітив у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.
— Прекрасний вибір для цього штату, — кивнув я на підручник, на палітурці якого було зображено характерного зизоокого ботана.
— Куди подітися, мені треба думати про кар’єру, — відповів він. — А те, як ви останнім часом почали рухатися, підказує мені, що вам я скоро перестану бути потрібним.
— Не підганяй мене, — сказав я, дошукуючись у себе в кишені, чи, бува, не загубив десь слоїка з аспірином. Намацав.
— Ось саме це я й роблю зараз, — признався Джек.
— Ти кудись поспішаєш? — спитав я, дибуляючи поряд з ним вздовж бетонної стіни на сонечко. Там було спекотно. Весна у Флориді затримується хіба що випити горнятко кави, а відтак рушає на північ, де не на неї чекає багато важкої роботи.
— Я — ні, але на четверту у вас призначена зустріч у Сарасоті з доктором Гедлоком. Якщо не буде по дорозі пробок, сподіваюся, ми встигнемо.
Я зупинив його, вхопивши за плече.
— Це лікар Елізабет? Ти кажеш про нього?
— Я кажу про терапевта. Пліткують, що ви, бос, весь час відтягували цей візит.
— Це робота Ваєрмена, — промурмотів я, скуйовджуючи собі волосся, — Ваєрмена, котрий сам лікарененавсник. Будь мені свідком, Джеку, хай він ніколи, ніколи не почує від мене таких слів...
— Ні, не він, але він говорив, що саме це ви й скажете, — доповів Джек, підганяючи мене вперед. — Ходімо, ходімо, нам ніколи не прорватися крізь годину пік, якщо не поспішатимемо.
— А хто ж тоді? Якщо не Ваєрмен домовився про візит, то хто?
— Ваш інший друг. Великий чорний ферт. Крутий дядько, він мені сподобався, він такий, абсолютно незворушний.
Ми вже дісталися мого «малібу» і Джек відчинив переді мною пасажирські дверцята, але я вкляк, втупившись йому в очі.
— Камен?
— Авжеж. Вони з доктором Гедлоком познайомилися після вашої лекції, на вечірці, і в розмові Камен висловив свою занепокоєність тим, що ви жодного разу тут не обстежувались, хоча обіцяли йому. Доктор Гедлок сам зголосився вас обстежити.
— Зголосився сам? — перепитав я.
Джек кивнув, посміхнувшись яскравому сонечку Флориди. Неймовірно юний, з канарейкового кольору підручником «Погребальна наука для початківців» під пахвою.
— Гедлок сказав доктору Камену, що вони не можуть собі дозволити, щоб з таким крупним новим талантом раптом трапилося щось зле. Ну, й заради свого послужного регістру, гадаю.
— Радощів повні штани, Джеку. Він засміявся.
— Ну ви й ексцентрик, Едгаре.
— А незворушним меці можна побути?
— Хай, але з вас поганий рефрижератор. Сідайте, нам треба прорватися через міст, поки ще є надія.
— 3 —
Так вийшло, що до кабінету доктора Гедлока на Бенева-роуд ми прибули вчасно. В «Теорії очікування під кабінетами», автором якої виступає Ваєрмен, стверджується, що, додавши до призначеного часу тридцять хвилин, отримаєш реальний час потрапляння в кабінет, але цього разу я був приємно здивований. Регістраторка назвала моє ім’я вже за десять хвилин по четвертій і провела мене у яскраво освітлену приймальню, де на плакаті зліва демонструвалося здавлене салом серце, а на плакаті справа — обвуглені легені. Прямо перед собою я з полегшенням уздрів оптометричну таблицю, хоча щось прочитати на ній нижче шостого рядка мені було не до снаги.
Ввійшла медсестра, вклала мені під язик термометра, намацала мій пульс, наклала пов’язку тонометра мені на руку, напомпувала її, поглянула на цифри. Коли я спитав її, як мої справи, вона ухильно посміхнулася й промовила: «Годний». Відтак узяла в мене кров. Потім я сховався в туалеті з пластиковим стаканчиком, звідки, розстібаючи зіпер на штанях, посилав Камену недобрі флюїди. Однорукий спроможний сам здати сечу на аналіз, але можливість потенційних інцидентів при цім залишається підвищеною.