Острів Дума
Шрифт:
— Оце варто було б намалювати, ге? Сухопутний корабель-привид.
— Можливо, — відповів я. — Можливо, колись.
— 8 —
Він провів мене до бібліотеки, де в кутку стояв лицарський обладунок, а на стіні висіла музейна зброя. Там, на сусідньому з телефонним столику я побачив теку з написом ДЖОН ІСТЛЕЙК\ГНІЗДО ЧАПЛІ — 1. Розкривши теку, він дістав звідти фотографію будинку, який на позір був безперечно подібним до того, де ми зараз перебували — так би мовити, наочна схожість двоюрідних братів. Поза тим — незважаючи на однаковий, як мені здалося, план фундаменту і той самий ґатунок яскраво-помаранчевої іспанської черепиці покрівлі — ця схожість тільки підкреслювала очевидну різницю між двома садибами.
Новіший, Паласіо, відгородився від світу високою стіною з єдиною брамою — в суцільній огорожі не було навіть робочої хвіртки. Його вишуканого внутрішнього подвір’я не міг споглядати ніхто, окрім Ваєрмена, Анни-Марії, дівчини, що доглядала за басейном, та садівника, котрий з’являвся двічі на тиждень; садиба була прихована від стороннього зору, як вкутане у безформні ризи тіло красуні.
Перше Гніздо Чаплі було зовсім інакшим на вигляд. Його прикрашали півдюжини колон і широка, гостинна веранда — точнісінько маєток з Порцелянового міста Елізабет. Галявину, площею не менш як два акри, рішуче перетинала широка під’їзна алея, прямо під дім. Але не гравійна, як розповідала мені Мері Айр, а вкрита дробленими рожевими мушлями. Оригінальний будинок був відкритий цілому світу. Його наступник — Ель Паласіо — посилав світ під три чорти. Ілса одразу це помітила, та й я також, хоча того дня ми дивилися на дім з дороги. З того часу моя точка зору змінилася, і причина була поважною: я звик бачити дім з берега. Наближатися до нього з незахищеного боку.
Старе Гніздо Чаплі також було вищим, триповерховим з фасаду й чотирьохповерховим ззаду, значить — якщо дім дійсно стояв на підвищенні, як казала Мері Айр, — з його верхнього поверху відкривався захопливий довколишній вид на Затоку, на континентальне узбережжя, на острови Педро та Кейзі. Не зле. Проте галявина виглядала якоюсь розкошлаченою, недоглянутою, а в порядках декоративних пальм, що, мов гавайські танцівниці, вигиналися обабіч будинку, зяяли проріхи. Придивившись, я помітив, що декілька верхніх вікон забито дошками. Абриси верху теж виглядали дивно незбалансованими. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, чому. На східному боці даху стирчав димар. Такий само мусив би стояти й на західному, але там його не було.
— Дім сфотографовано вже після того, як вони з нього виїхали? — спитав я.
Він похитав головою.
— Якщо вірити Шенінгтону, знімок було зроблено у березні 1927-го ще до того, як малі потонули, ще коли всі там були веселі й щасливі. Це не ветхість, ти бачиш, це пошкодження від урагану. Від чергової Аліси.
— Котрої з них?
— Офіційно сезон ураганів тут починається 15 червня і триває близько п’яти місяців. Часті також позасезонні шторми зі шквальним вітром і потужними зливами... а для місцевого люду — всі вони Аліси. Такі ж як «Ураганна Аліса» [313] . Це жарт.
313
Ваєрмен натякаєте на те, що останній ураган Аліса 1-ї категорії трапився ще 1954 року, всі наступні входили до розряду тропічних штормів, тайфунів і циклонів, і порівнює «слабосилість» останніх Аліс з хард-роковим тріо Hurricane Alice з Міннеаполісу, відомим своєю провальною артистичною кар’єрою.
— Ти виграєш по очках.
— Ні. Останній потужний — на ім’я Естер — у 26-му зовсім не зачепив Думу, але Аліса березня 27-го року потріпала Думу добряче. З островів вона перекинулася на континентальну Флориду і тільки в тамтешніх західних плавнях вщухла. Її наслідки ти й бачиш на цьому знімку — руйнування насправді невеликі, поваляло декілька пальм, вибило декілька вікон, розкуйовдило галявину. Але з іншого боку, її наслідки відчуваються й по цю пору. Бо цілком очевидно, що саме та Аліса призвела до загибелі в морі Тесі і Лори, а це, в свою чергу, призвело до наступних подій. Включно з тим фактом, що ми оце зараз стоїмо тут з тобою.
— Поясни.
— Ти пам’ятаєш оце?
Він дістав зі своєї теки ще одне фото, і я впізнав його. Воно висіло на другому поверсі, на майданчику центральних сходів. Тепер я бачив перед собою його меншу, чіткішу копію. На сімейному знімку Джон Істлейк стояв у чорному купальному костюмі, нагадуючи виглядом другорядного голлівудського актора, що знімається в детективах і «тарзаніях». На руках в нього сиділа Елізабет. Одною долонею він підтримував її пухкеньке гузнечко. В його іншій руці був гарпунний пістоль і маска з дихальною руркою.
— Судячи з віку Елізабет, знімок зроблено десь ближче до 1925 року, — сказав Ваєрмен. — Їй тут два, а виглядає на три. А от Адріана, — він ткнув пальцем в найстаршу, — схожа на сімнадцятирічну, котра виглядає на тридцять чотири, що ти на це скажеш?
— Дійсно. Перезріла сімнадцятка, навіть у цьому чортовому геть-усе-приховуючому пляжному костюмі.
— І вираз в неї на обличчі такий, набурмосено-ображений, типу — хоч-куди-аби-лиш-звідси, — додав Ваєрмен. — Можу собі уявити, як здивувався її батько, коли вона тишком-нишком утекла з управителем одної з його фабрик. А ще мені здається, що десь в самісінькій глибині душі він міг зрадіти, що вона так зробила. — Він знову заговорив драглисто, на манер Криса Шенінгтона. — Утекла до Атланти з хлопом у краватці й темних окулярах. — Відтак перейшов на нормальну мову, гадаю, тема загиблих малими дівчаток, хай це трапилося і вісімдесят років тому, йому боліла. — Вона зі своїм чоловіком потім сюди повернулася, але тоді вже тривали пошуки тіл. Я показав на похмуру темнолику няньку.
— А це хто?
— Мельда чи Тильда, а може, боронь Боже, Гекуба, судячи з оповідки Криса Шенінгтона. Його батько точно знав, але сам Крис вже не пам’ятає.
— Гарні браслети.
Він поглянув на них без особливої цікавості.
— Якщо ти так вважаєш.
— Може, Джон Істлейк з нею спав, — сказав я. — Може, ці браслети його подарунок.
— Quien sabe? Багатий вдівець, молода жінка, таке часто траплялося.
Я вказав на пікніковий кошик, що його тримала молода негритянка, руки в неї виглядали напруженими, так, ніби в кошику лежало щось важкеньке. Важче за кілька сандвічів, як можна було очікувати, судячи з компанії, хоча, можливо, там лежала ціла курка. Плюс кілька пляшечок пива для старого масса, десерт на закінчення його денних пірнальних виправ.
— Як ти гадаєш, якого кольору цей козуб. Темно-коричневий? Чи червоний?
Ваєрмен кинув на мене дивний погляд.
— Важко судити з чорно-білої фотографії.
— Поясни мені тоді, яким чином шторм міг призвести до загибелі двох дівчат?
Він знову розкрив теку і вручив мені копію роздруківки з фотоілюстрацією.
— Це з газети «Гондольєр», що виходить у Вінісі, номер від 28 березня 1927 року. Я знайшов спочатку інформацію в і-неті. А Джек Канторі подзвонив до редакції, домовився там з кимось про копію і надіслав мені її факсом. Він першокласний пацан, до речі.
— Не стану сперечатися, — погодився я, вивчаючи фото. — Хто ці дівчата? Ні, не кажи мені. Та, що зліва — це Марія. А справа Ганна.
— Відповідь на відмінно. У Ганни вже видно груди, їй виповнилося чотирнадцять у 1927-му.
Кілька хвилин ми мовчки читали текст. Роздруківка з мейлу була б якіснішою. На факсі дратували чорні вертикальні смуги, вони робили незрозумілими деякі слова, але заголовок читався чітко ШТОРМ ПОДАРУВАВ СКАРБ ПІРНАЛЬНИКУ-АМАТОРУ. І картинка була також доволі якісною. На ній в Істлейка трохи поменшало волосся. Як компенсація, його вузесенькі вусики лідера джаз-бенду тут більше нагадували моржеві вуса. І був він у тому ж чорному купальному костюмі, хоча тепер той виглядав йому затісним... ба навіть лопнув під однією пахвою, як мені здалося, а втім, фото все ж не було достатньо чітким, щоб судити точно. Тим не менш, татуньо Істлейк вочевидь набрав ваги за період від 1925 до 1927 — актор категорії Б мав би вже труднощі з отримуванням ролей, якби не почав відмовлятися від десертів, натомість присвячуючи більше часу вправам у спортивному залі. Дівчата обабіч нього не мали сексуальної туги в мигдалеподібних очах, як їхня старша сестра, — образ Адріани викликав в уяві вечори на сіннику, а в цих двох хотілося спитати, чи зробили вони уроки, — але вони були гарненькі на свій не зовсім тутешній кшталт, і захоплення на їхніх обличчях було справжнім. Вони їм просто сяяли на цьому фотознімку.