Острів Дума
Шрифт:
Вона підняла мою руку й поцілувала. Відтак притисла її собі до грудей. Під тонкою марлею шифону я відчув твердий камінець її соска. Відтак вона зникла серед натовпу.
— І часто таке трапляється? — спитав Камен й одночасно прозвучало питання від Кеті: «Розлучення пішло тобі на краще?» Вони подивилися одне на одного й розреготалися.
Так, синдром Едгара Елвіса — це смішно, але мені цей випадок здався моторошним. Галерейні зали тепер трохи нагадували підводні гроти, і я зрозумів, що міг би їх такими намалювати, печери на дні моря, стіни яких увішані картинами, картинами, що їх роздивляються зграї людей-риб, тим часом як якесь Нептун-тріо клекоче «Садочок Восьминога» [325] .
325
Octopus’s Garden —
Занадто химерно. Я шукав очима Ваєрмена й Джека, але їх не було, ще більше мені хотілося побачити своїх, рідних. Іллі — більше за всіх. Можливо, їх присутність знову повернула б мене до реальності. Я поглянув у бік вхідних дверей.
— Якщо ти видивляєшся Пам і дівчат, гадаю, вони ось-ось з’являться, — сказав Камен. — У Мелінди трапилась проблема з сукнею і їй довелося в останній момент повернутися перевдягтися.
«Мелінда, — подумалось мені, — звісно, хто ж як не Меті...»
І тут я їх побачив, вони прокладали собі шлях крізь артистичний натовп засмаглих роззявляк, виглядаючи між ними якимись несподіваними прибульцями з півночі. Позаду них у темних костюмах чимчикували Том Райлі і Вільям Бозмен III — невмирущий Бозі. Вони затрималися біля входу, роздивляючись на три моїх ранніх етюди, які Даріо скомпонував у триптих. Першою мене помітила Ілса. «ТАТУ!» — заволала вона, прорізаючи натовп, мов торпедний катер, і сестра слідом за нею. В кільватері Лін тягся високий молодик. Махнула рукою Пам і теж рушила в мій бік.
Я покинув Камена, Кеті й Слоботніків, Ейнджел так і залишився з моїм бокалом в руці.
Хтось збоку почав: «Містере Фрімантле, з вашого дозволу, мені б...» Але я не звернув уваги. В цю мить я не бачив нічого, окрім сяючого обличчя Ілси, окрім її радісних очей.
Ми зустрілися з нею під афішею, на якій було написано ГАЛЕРЕЯ «СКОТО» ПРЕДСТАВЛЯЄ «ВИД З ДУМИ», ЖИВОПИС ТА ЕТЮДИ ЕДГАРА ФРІМАНТЛА. В цій бірюзовій сукні, якої я на ній раніше ніколи не бачив, з високою зачіскою, що відкривала її лебедину шию, вона мені видалася несподівано дорослою. Я усвідомлював, що люблю її безмірною, майже всепоглинаючою любов’ю, і був вдячний, що вона відповідає мені тим же — це читалося в її очах. І ось я пригорнув її до себе.
За мить поряд з нами опинилась Мелінда, а за нею (і понад нею) стояв її молодик, він височів над усіма тут, мов якийсь довгий і високий гелікоптер. Для обіймання одночасно обох дочок мені не вистачало рук, натомість вона вхопила мене і чмокнула в щоку: «Бонжур, папа, поздоровляю!»
Тоді переді мною опинилася Пам, жінка, котру я ще зовсім нещодавно обзивав березовою сучкою. Вона була в темно-синьому брючному костюмі, ніжно-голубій блузі, на шиї низка перлів. Дбайливо підібрані сережки. Зручні, проте елегантні туфлі на невисоких підборах. Вишуканий стиль, сповідуваний у Міннесоті, пригадалося мені. Їй напевне було смертельно боязно опинитися в незвичному оточенні, серед натовпу незнайомих людей, але, тим не менш, на обличчі в неї трималася сповнена надії посмішка. Впродовж нашого подружнього життя Пам бувала різною, але не пригадую, щоб вона хоч колись впадала в цілковитий відчай.
— Едгаре? — промовила вона тихо. — Ми з тобою ще друзі?
— В мене нема сумнівів, — відповів я, злегка її цілуючи, натомість обняв я її з усією силою, на яку лишень спроможний однорукий чоловік. З одного боку до мене притискалася Ілса, з другого Мелінда, аж ребра мені боліли, але я цим не журився. Ніби звідкілясь здалеку я почув, як в галереї вибухнули аплодисменти.
— Ти гарно виглядаєш, —
Я трохи відсторонився, оглядаючи її;
— Ти теж дуже гарна.
Розсміявшись, вона зашарілася, незнайомка, з якою я колись проводив усі свої ночі: «Макіяж приховує безліч гріхів».
— Тату, це Рік Дуссо, — представила Мелінда свого кавалера.
— Бонжур і мої вітання, мсьє Фрімантл, — привітався Рік. У руках він тримав білу коробку без написів. А тепер протягнув її мені: — Від нас з Лінні. Un cadeau. [326] Презент.
326
Подарунок (фр.).
Я, звісно, здогадувався, що там за ип cadeau, справжнім сюрпризом для мене виявився той екзотичний наголос, з яким він промовив ім’я моєї дочки. Певним, незбагненним чином, це подарувало мені усвідомлення того, що вона вже більше його, ніж моя.
Коли я відкривав коробку, мені здавалося, ніби більшість людей, які перебували в галереї, скупчилися навкруг мене, щоб подивитися на подарунок. Том Райлі майже впритул до Пам. Поряд з ним Бозі. А з-за них Маргарет Бозмен посилає мені з розкритої долоні повітряний поцілунок. Поряд з нею Тод Джеймісон, лікар, що врятував мені життя... два угрупування тіток і дядьків... Руді Рудник, моя стара секретарка... природно, Камен, його неможливо не помітити... і Кеті обіч нього. Всі прибули, окрім Ваєрмена й Джека, і я починав хвилюватися, що могло трапитись таке, що могло їх затримати. Але наразі це здавалося другорядним. Я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, безпорадний, відгороджений від усього на світі безперестанним болем, відтак я озирнувся довкола себе, дивуючись тим кардинальним змінам, що відбулись зі мною. Всі ці люди повернулися до мого життя лише на один вечір. Мені не хотілося плакати, але я відчував, що ось-ось заплачу; я почувався хмарою, перед тим як їй пролитися дощем.
— Відкривай же, тату, — нагадала мені Ілса, майнувши ніжною свіжістю свого парфуму.
— Відкривай! Відкривай! — залунали голоси з гурту людей, в оточенні яких я опинився.
Я відкрив коробку. Побачив в ній щось упаковане в білий м’який папір і, розгорнувши його, отримав те, на що очікував... хоча й очікував на щось жартівливе, а тут була серйозна річ. Берет, привезений для мене Меліндою і Ріком з Франції, був з темно-червоного оксамиту, шовково-гладесенького на дотик. Недешева річ.
— Він занадто красивий, — сказав я.
— Ні, тату, — заперечила Мелінда, — він недостатньо красивий. Ми тільки сподіваємося, що він буде до міри.
Я витяг берета з коробки й підняв над головою. Натовп відгукнувся очікувальним «а-ах!» Мелінда з Ріком щасливо переглянулися, а Пам — вона завжди вважала, що Лін недоотримує від мене належної їй уваги й любові (і, либонь, таки мала рацію) — подарувала мені беззаперечно схвальний погляд. Відтак я одяг берет. Він виявився мені в самий раз. Мелінда трохи поправила його в мене на голові, оглянулася на оточуючих і, простягнувши до мене руки, проголосила: «Voici mon pere, ce magnifique artiste!». [327] Аудиторія вибухнула оплесками й вигуками браво! Мене цілувала Ілса. Плачучи й сміючись одночасно. Я пам’ятаю беззахисну білість її шийки і доторк її губ до моєї щоки.
327
Ось мій батько, розкішний художник (фр.).