Острів Дума
Шрифт:
— Ти багато впізнав отого... отих сувенірів? — спитала вона.
— Я? Ні... моя уява... — на цім я замовк, дівчина у човні на полотні №8 не була сувеніром, бо вона була Ілсою. В зеленій сукні з перехрещеними на оголеній спині бретельками вона видавалася недоречно сексуальною для маленької дівчинки, але тепер я знав чому: цю сукню Ілса нещодавно собі замовила за поштовим каталогом, а Ілса вже не була маленькою дівчинкою. Натомість, тенісні м’ячі залишалися для мене загадкою, а дзеркало й автопокришки не означали нічого. І я не мав певності, що притулений до щогли велосипед був належав Тіні Гарібальді,
Жахливо холодні пальці Елізабет зімкнулися на моїм зап’ясті:
— На цій останній нема кульки.
— Я не розумію, що ви...
Вона вчепилася в мене ще міцніше.
— Ти розумієш. Ти чудово розумієш, про що я кажу. Виставка розпродана, чи ти, Едгаре, вважаєш, ніби я сліпа? Кулька є на рамах всіх картин, які ми вже подивилися, включно з №6, де в човні зображена моя сестра Аді, — а на ось цій картині кульки нема!
Я оглянувся на картину №6, де дівчина в човні мала оранжеве волосся.
— Це ваша сестра.
Вона не звернула уваги на моє запитання. Гадаю, вона його навіть не почула. Її увага цілком була прикута до картини «Дівчина і Корабель №8».
— Що ти збираєшся з нею робити? Забрати її назад? Ти збираєшся знову її привезти на Думу?
Голос її дзвенів посеред галерейної тиші
— Мем.., міс Істлейк... вам ні в якому разі не варто так збуджуватися, — повторила Пам.
На драглистому обличчі Елізабет спалахнули вогнем її очі. Вона втопила свої нігті в моє кістляве зап’ястя.
— А далі що? Поставиш її поряд з тією, яку вже розпочав?
— Я не розпочинав нової картини...
Чи, може, розпочинав? Пам’ять знову грала зі мною в піжмурки, як завжди в стресові моменти. Аби хтось зараз зажадав почути від мене ім’я бойфренда моєї старшої дочки, я, певне, сказав би, що цього француза звуть Рене. Як Магріта [334] . Гаразд, мара перемогла, по графіку у мене зараз кошмар.
— Ту картину, де човен порожній?
334
Rene Magritte (1898-1967) — видатний бельгійський художник-сюрреаліст.
Я не встиг промовити цих слів, крізь натовп прорвався Джин Гедлок, а слідом за ним Ваєрмен, слідом за котрим Ілса зі склянкою води в руці.
— Елізабет, нам треба йти звідси.
Він хотів взяти її за руку, вона відмахнулася. Наступним помахом вона вибила у Ілси пропоновану їй склянку з водою, та відлетіла геть і, вдарившись об порожню стіну, розсипалась на друзки. Хтось скрикнув, а якась жінка, як не дивно, захихотіла.
— Ти бачиш коника-гойдалку, Едгаре? — вона простягнула руку, та жахливо тремтіла. Нігті в неї були помальовані коралово-рожевим лаком, певне, Анна-Марія постаралась. — Ця гойдалка належала моїм сестрам, Тесі й Лорі. Вони її любили. Вони таскали цю чортівню за собою повсюди. Вона залишилася стояти біля Рампопо — так вони називали свій ляльковий театр на бічній галявині — коли вони потонули. Мій батько не міг на неї дивитися.
Запала тиша, порушувана тільки скреготом її хрипкого дихання. Забула про свої нотатки Мері Айр, вона стояла з широко розплющеними очима, тримаючи блокнота в повислій уздовж стегна руці. Іншою рукою вона прикривала собі рота. Відтак Ваєрмен вказав на двері, хитро замасковані коричневою шорсткою мішковиною. Гедлок кивнув. І раптом поряд опинився Джек, і саме Джек став тут головним, і він промовив, вхопившись за руків’я її візка:
— Ми миттю виберемося звідси, міс Істлейк. Не хвилюйтеся.
— Поглянь на кільватерну смугу! — заволала до мене Елізабет, назавжди зникаючи з очей публіки. — Заради Бога, хіба ти не бачиш, що ти намалював?
Я подивився на картину. І вся моя родина подивилась.
— Там нічого нема, — сказала Мелінда і підозріливо поглянула на двері, за якими щойно зник Джек з Елізабет. — Вона чокнута, чияк?
Ілса витяглася навшпиньки, щоб краще роздивитися.
— Тату, — промовила вона нерішуче. — А там, у воді, то хіба не обличчя?
— Ні, — відповів я рішуче, сам дивуючись, як впевнено звучить мій голос. — Ти побачила порожню ідею, яку вона вклала тобі в голову. Ви дозволите мені на хвилинку?
— Звичайно, — відповіла Пам.
— Едгаре, ти не проти, якщо я тебе супроводжуватиму? — спитав Камен своїм густим басом.
Я посміхнувся. Легкість, з якою я спромігся на посмішку, мене теж здивувала.
Схоже, що шоковий стан має свої переваги.
— Дякую, гадаю, не варто. З нею її лікар.
Я поспішив до дверей офісу, ледь утримуючись, щоб не обернутися. Мелінда не побачила, а Ілса — таки так. Я гадав, що не так вже й багато людей змогли б їх помітити, навіть якби їм туди ткнули пальцем... та й тоді більшість з них вирішили б, що це або випадковість, або незначний артистичний трюк.
Усі ті обличчя.
Жахливо перекривлені обличчя потопельників у призахідній кільватерній смузі корабля. Там безсумнівно присутні Тесі й Лора, але є й інші, нижче них, там, де колір з червоного робиться зеленим, а з зеленого чорним. Там мусить бути також рудоволоса дівчина у старомодному суцільному купальнику: Адріана — найстарша сестра Елізабет.
— 7 —
Ваєрмен напував її з бокалу чимось схожим на шампанське, а поряд з ним, буквально заламуючи руки, сюсюкав Розенблат. Кабінет здавався напханим людьми. Тут вже було задушливіше, ніж у галереї, а ставало ще гірше.
— Я прошу всіх вийти геть! — оголосив Гедлок. — Усіх, окрім Ваєрмена! Зараз же! Сю ж мить!
Елізабет відштовхнула бокал тильним боком руки:
— Едгар, — промовила вона хрипко, — Едгар залишається.
— Ні, Едгар піде разом з усіма, — заперечив Гедлок. — Ви вже й так достатньо з...
Вона вхопила його руку й стисла. Либонь доволі сильно, бо аж очі в Гедлока розширилися.
— Залишиться, — промовила вона пошепки, але владно. Люди почали виходити з кабінету. Я почув, як Даріо повідомив тим, хто скупчилися за дверима, що все чудово, що у міс Істлейк трапилося легке запаморочення, але тепер з нею її лікар, і вона в порядку. До дверей рушив Джек, але Елізабет позвала його.