Острів Дума
Шрифт:
— Добре. А з Елізабет... там щось погане, так?
Я похитав головою, не наважуючись збрехати словами. Як і обіцялося, вулиці були майже порожніми. А тротуари абсолютно.
— Вони з Джейком Розенблатом колись були дуже близькими. Серйозно близькими.
— А що трапилося?
Мері знизала плечима.
— Напевне не скажу. А якщо вам залежить на моїх припущеннях, то можу сказати, що кінець-кінцем вона надто звикла сама собі бути хазяйкою, а не чиєюсь коханкою. Звісно, окрім тимчасових ситуацій. Але Джейк так і не зумів до цього звикнути.
Я згадав, як він вигукнув: «К чорту правила, міс Істлейк!», і зачудувався, як він міг до неї звертатися в ліжку? Певна річ, що не міс Істлейк. Печальна й нікчемна загадка.
— Можливо, все пішло на краще, — сказала Мері, — вона виглядала безнадійною. Едгаре, якби ви знали її в її кращі часи, ви б тоді знали й те, що вона була не з тих жінок, котрим сподобалось би являтися в такому вигляді.
— Хотілося б мені знати її в її найкращі часи.
— Я можу чимось допомогти вашій родині?
— Ні, — відповів я. — У них зараз вечеря в компанії Даріо й Джимі й цілого штату Міннесота. Я пізніше приєднаюся до них, якщо встигну, можливо, на десерт, а якщо ні, то в мене замовлено номер в Ріці, де вони зупинилися. Тоді я з ними побачуся вранці.
— Це чудово. Вони самі чудові. І з розумінням до вас.
Дійсно, Пам ставилася зараз до мене з більшим розумінням, ніж до розлучення. Звісно, тепер я не заводив колотнечі з нею там, а малював собі тут. І не намагався прохромити її нотиком для квасла.
— Я, Едгаре, збираюся розхвалити вашу виставку до небес. Навряд чи цього вечора це для вас щось важить, та пізніше, вірогідно, піде на користь. Ваш живопис просто екстраординарний.
— Дякую.
У темряві попереду замерехтіли ліхтарі шпиталю. Прямо поряд містився ресторан Waffle House [337] . Гарне сусідство для кардіологічного відділення.
— Передайте мої найкращі побажання Ліббі, якщо вона в стані щось сприймати.
— Авжеж.
— У мене також є дещо спеціально для вас. Візьміть там, у відділенні для рукавичок. Коричневий конверт. Я думала використати це як наживку для наступного інтерв’ю, та нехай йому чорт.
337
Waffle House — заснована у 1955 р. широка мережа фаст-фудів, що спеціалізуються на м’ясних стравах з вафлями.
Я не одразу впорався з замком на сейфику старого автомобіля, та врешті ляда відкинулася, мов щелепа в трупа. В глибині виднілося багато цікавого мотлоху — якийсь геолог, певне, міг би простежити там поклади ледь не до 1965 року — але найближче лежав надписаний моїм ім’ям конверт.
Зупинившись перед шпиталем під написом 5 ХВИЛИН НА ВИСАДКУ\ПОСАДКУ І ВІД’ЇЖДЖАЙ, Мері сказала:
— Приготуйтеся до сюрпризів. Я їх отримала доволі. Моя подружка, стара газетна редакторка, постаралася й відшукала ці матеріали — вона старша за Ліббі, але ще цілком адекватна.
Я відкрив клапан на конверті і витяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю.
— Це стаття з «Daily Echo», газети, що виходила у Порт Шарлот [338] . Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.
Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.
338
Port Charlotte — містечко на західному узбережжі Флориди, ім’я отримало від бухти, яку у 1775 р. було названо на честь дружини англійського короля Георга III.
— Це вам щось дає? — спитала вона.
— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.
— А як зрозумієте, мені дасте знати?
— Гаразд,— пообіцяв я. — Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.
— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.
— Передам.
Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.
— 9 —
Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.
— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала медичка, — то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.
— Дякую, — я рушив геть, але пригальмував. — А доктор Гедлок бере участь в операції?
— Гадаю, ні, — сказала вона. — Але він спостерігає.
Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою розміром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не враховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опинилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному балахоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.
— Hola, mi Vato, [339] — поздоровкався Ваєрмен і розгублено посміхнувся. Та акуратна зачіска, що була на його голові, коли він з Джеком привіз до галереї Елізабет, тепер розсипалася, волосся пасмами висіло на вухах, темні плями були навкруг його очей. — Чому б тобі не взяти собі кави? На смак вона тут як фабричне лайно, але очі тримати розплющеними допомагає.
— Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. — В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.
339
Вітаю тебе, друже (ісп.).
Він наморщив носа:
— Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.
— У мене міцна імунна система. Як там вона?
— Не дуже, — подивився він на мене безпорадно.
— Вона не приходила до тями у машин? Казала ще що-небудь?
— Казала.
— Що?
З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотньому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз — писав на ходу, зрозумів я, — але прочитати їх я зміг.