Острів Дума
Шрифт:
Стіл тече.
Ви захочете, але не мусите.
Втопіть її знову, щоб спала.
Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.
— Більше нічого? — спитав я.
— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.
— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.
Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.
Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?
Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Елізабет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з донечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знімку була й інша дівчина — старша сестра Адріана і, авжеж, волосся в неї схоже було на яскраво-руде — але спершу ми з Ваєрменом майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.
— Святий Боже, — промовив Ваєрмен.
Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були намальовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло величезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.
Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стільки joie de vivre [340] , його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину студентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких стероїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.
340
Радощі життя (фр.).
— Це не анекдот, — промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фотографії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. Їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.
— Що не анекдот? — перепитав Ваєрмен.
— Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть сонячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.
— Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. Їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?
— А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифікацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?
Він мовчав.
Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.
— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.
— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.
— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.
Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.
— Що? — спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося — Ну, що там ще?
— Її купальник. Тобі він не здається знайомим?
— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.
— А та частина, яку ти бачиш?
Він придивися уважніше:
— Аби я мав лупу.
— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.
— О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.
— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.
— Про що ми тут балакаємо? — спитав Ваєрмен. Він читав текст, масуючи собі скроні. Я поцікавився в нього, чи не болить голова.
— Ні. Просто тут... ні, ну, курва-матінко... — не перестаючи терти пальцями скроні, він підняв на мене вирячені очі. — Чорт забирай, вона випала з запряженої поні бідки — двоколісного візка — і вдарилася головою об камінь, так тут принаймні написано. Очуняла в місцевому лазареті, коли її вже хотіли везти до шпиталю в Сент-Піті. Після того почалися судороги. Ось написано: «Судороги в маленької Елізабет потроху проходять і, схоже, це не завдасть їй шкоди в майбутньому». Тоді-то вона й почала малювати!
— Інцидент приключився, певне, невдовзі після того, як вони сфотографувалися на той сімейний портрет, бо в такому віці діти дуже швидко змінюються, а тут вона точно така ж, як і на тім фото.
Ваєрмен, здавалося, мене не чув.
— Ми всі в одному човні, — промовив він.
Я хотів було спитати, що він має на увазі, та раптом зрозумів, що нема сенсу. Натомість погодився з ним:
— Si, senior.
— Вона вдарилася головою. Я вистрелив собі в голову. Тобі розтрощив голову екскаватор.