Острів Дума
Шрифт:
— Там — це не тут, — обірвала вона його і вертикальна лініяна її лобі поглибилася, а я собі подумав: «Рік, хоч ти й француз, але ти ще багато чого взнаєш нового про жінок від ось цієї американки».
Аліса Окойн щось прошепотіла Даріо і той видобув в себе з кишені жерстяну коробочку Altoids [332] , висипав пігулки собі в долоню й віддав жерстянку Алісі. Аліса передала її Елізабет, та подякувала і почала струшувати попіл туди.
332
Altoids — льодяники для освіження видиху, що випускаються від початку XIX ст.
Пам дивилася на все це не відриваючи очей, відтак обернулася до мене й спитала:
— А що вона думає про твої картини?
— Невідомо, — відповів я, — вона їх поки що не бачила.
— Едгаре, ти познайомиш мене зі своєю родиною? — озвалася до мене Елізабет.
Я представив їй всіх, почавши з Пам і закінчивши Ріком. Едгар з Джеком також потисли їм руки.
— Після всіх тих наших телефонних розмов тепер мені приємно бачити вас наживо, — звернувся Ваєрмен до Пам.
— Навзаєм, — відповіла вона, міряючи його поглядом; побачене їй напевне сподобалося, про це свідчила її посмішка, щира посмішка, та, коли світиться все її обличчя. — А все ж таки, ми це зробили. Як він не впирався, а ми досягли мети.
— Молода пані, мистецтво нелегка штука, — промовила Елізабет.
Пам перевела погляд на неї, зберігаючи у себе на обличчі ту ж щиру посмішку, в яку я колись був закохався.
— Аби ви знали, як давно мене ніхто не називав молодою пані.
— Авжеж, для мене ви виглядаєте вельми молодою й красивою, — сказала Елізабет... Невже це та сама жінка, котра ще тиждень тому, бовваном сидячи у своєму кріслі-візочку, була спроможна лиш на безглузде мурмотіння? Зараз у це важко було повірити. Бачачи її втомлений вигляд, у це неможливо було повірити. — Хоча й не такою юною, як ваші дочки. Дівчатка, ваш батько дуже талановита особистість — у всіх сенсах.
— Ми ним пишаємося, — відповіла Мелінда, посмикуючи своє намисто.
Елізабет подарувала їй посмішку й обернулася до мене.
— Я хотіла б подивитися роботи і скласти власне враження. Ти покажеш мені їх, Едгаре?
— З радістю.
Я був готовий це зробити, але все одно диявольськи нервувався. В глибині душі я боявся почути її опінію. Я боявся того, що вона може подивитися, покивати й видати вердикт з тією прямотою, право на яку надавав її поважний вік: «Легко... колористично... не без енергії... але, либонь, не більше того. Зрештою».
Ваєрмен вхопився за руків’я її візка, але вона похитала головою.
— Ні, Ваєрмене, тепер Едгар мене повезе. Хай він мене ескортує, — вона витягла напівдокурену сигарету з мундштука, при цім її покручені пальці працювали з дивовижною спритністю, і загасила її об денце жерстяної коробочки. — А юна леді таки має рацію, гадаю, досить з нас цього смороду.
У Мелінди вистачило стиду зашарітися. Елізабет віддала жерстянку Розенблатові, той, посміхнувшись, взяв її з поклоном. З того моменту мене не покидає думка — я знаю, це гидко, але тим не менш не перестаю загадуватися — чи докурила б вона тоді до кінця, аби знала, що це її остання цигарка?
— 6 —
Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хвиля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєрменом, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелінда з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.
Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що принаймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»
Я вмент зупинився:
— Елізабет, з вами все нормально?
— Хвилиночку, золотко, помовч.
Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:
— Ваєрмене, в тебе є серветка?
Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.
— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.
Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не перекинулася, поки я протискався між його баром і візком.
— Ти зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?
Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєстатично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.
— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?
— Так, мем.
Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.
— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять» [333] , ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?
Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.
— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.
333
Speak, Memory — назва американського (1951) видання белетризованих мемуарів В. Набокова, російською мовою книга вийшла у 1954 р. під назвою «Другие берега»; автор вірша «Говори, пам’ять» — сучасний поет, відомий в блогосфері під псевдонімом Daubmir Nadir.
Рука, що тримала мундштук, розкрилася. Ця рука ніжно погладила мене по голові. Тоді мені майнуло (і з тих пір ця думка раз у раз в мені зринає), що, можливо, всі мої потуги вижити і повернути собі людську подобу отримали винагородження у вигляді доторку руки тієї старої жінки. Благенька гладкість долоні. Сила покручених пальців.
— Едгаре, мистецтво — це пам’ять. Нема простішого означення. Чим ясніша пам’ять, тим краще мистецтво. Чистіше. Ці картини — вони розбивають мені серце, і знову складають його до купи. Я така рада, що їх намальовано у Лососевій мизі. Незважаючи ні на що. — Вона підняла ту руку, якою мене була погладила. — Скажи мені, як ти назвав оцю?