Острів Дума

Кінг Стівен

— Що означає слово амада?

Я обернувся. В дверях спальні стояла Пам. В голубій нічній сорочці, якої я не пам’ятав. З розпущеним волоссям. Таким довгим — аж до плечей — воно в неї не було після тих часів, як Ілса вчилася в молодших класах.

— Це означає: мила, — відповів я. — Це слово я почув від Ваєрмена. Він був жонатий на мексиканці.

— Був?

— Вона загинула. Хто сказав тобі про Елізабет?

— Юнак, котрий на тебе працює. Я просила його зателефонувати туди, спитати, як там справи. Мені дуже жаль.

Я посміхнувся. Хотів поставити пляшку назад, але не попав у відро. Чорт, я промазав

повз столу. Пляшка гепнулась на килим і покотилася. Колись Дочка Хрещеного Батька була дитиною, що демонструвала свій малюнок усміхненого коника перед об’єктивом фотографа, котрий, певне, був джазовим фанатом у солом’яному капелюсі з пружинними підв’язками на рукавах. Потім вона була старою жінкою, котра, сидячи в інвалідному візку, виштовхувала з себе рештки свого життя, поки не відірвався від останньої шпильки її серпанок, востаннє зблиснувши у флуоресцентному світлі арт-галерейного офісу. А що було між цими часами? Можливо, воно видається не значнішим за кивок головою чи помах рукою порожньому синьому небу. В кінці усі ми опиняємося розпластаними на підлозі.

Пам простягнула до мене руки. У велике вікно заглядав місяць, у його світлі я побачив троянду, витатуювану на одному з горбочків її грудей. Щось нове, щось інше... але груди були знайомими. Я їх добре знав.

— Іди до мене, — промовила вона.

Я пішов. Зачепив сервірувальний столик болящою ногою і, коротко скрикнувши, зашпортався в останніх двох кроках і падав в її обійми, гадаючи, як гарно ми возз’єднаємося, гепнувшись долі удвох, я поверх неї. Може, мені навіть пощастить зламати їй пару ребер. Це запросто, після приїзду на острів Дума я набрав двадцять фунтів.

Але вона була міцною жінкою. Я зовсім про це забув. Вона витримала мою вагу, спершу відхилившись на одвірок спальні, а тоді випросталася й обняла мене. Я теж обхопив її рукою і, поклавши підборіддя їй на плече, вдихав її запах.

Ваєрмене! Я прокинулася рано і чудово провела час зі своєю порцеляною!

— Ходімо, Едді, ти втомився. Ходімо в ліжко.

Вона повела мене до спальні. Вікно тут було меншим, місячне світло слабшим, але вікно було прочинено і я чув безугавні зітхання хвиль.

— Ти певна, що...

— Мовчи.

Я певна, що мені казали твоє ім’я, але воно вилетіло мені з голови, тепер багато чого вилітає.

— Я ніколи не мав на меті тебе образити. Мені так жаль... Вона поклала мені на губи два пальці.

— Мені не потрібні твої вибачення.

Ми сиділи поряд на ліжку в напівтемряві.

— А що тобі потрібно?

Вона дала мені зрозуміти поцілунком. Подих в неї був теплим і пах шампанським. На якийсь час я забув про Елізабет і Ваєрмена, про пікніковий кошик і острів Дума. На якийсь час у світі залишалися тільки вона та я, як в колишні часи. Дворукі часи. Якийсь час після того я спав — поки до кімнати не вповзли перші промені сонця. Втрата пам’яті не завжди є проблемою, іноді, ба навіть часто, — це є вирішенням проблеми.

Як намалювати картину (VIIІ)

Не втрачайте хоробрості. Не бійтесь рисувати потайних речей. Хто каже, що мистецтво це завжди зефір? Іноді воно — ураган. Проте і в такому випадку вам не варто вагатися чи змінювати курс. Бо якщо ви переконуватимете себе в найбільшій неправді кепського мистецтва — ніби

ви тут хазяїн — ви втратите шанс висловити правду. Правда не завжди красива. Іноді правда — одоробло.

Малі кажуть — Це жаба Ліббіт. Жаба з зуубами.

А іноді й дещо гірше. Дещо, як Чарлі в яскраво-синіх бриджах.

Або ВОНА.

Ось картинка малої Ліббіт, котра приклала пальця собі до вуст. Ліббіт каже — Шшшшш. Ліббіт каже — Вона почує вас, якщо будете балакати, тому шшшшш. Ліббіт каже — Погані речі можуть трапитися, перекинуті догори дригом балакучі птахи — їде тільки перші і найслабші, тому шшшшш. Якщо ви спробуєте втекти, жахливе дещо може вискочити з заростів болотного кипарису і вхопить вас. А у воді біля Тінявого пляжу чатує дещо ще гірше, гірше за одоробло, гірше за Чарлі, котрий так швидко рухається. Там дещо чатує на вас у воді, щоби втопити. Та втоплення — ще не кінець, ні, не кінець, бо далі ще гірше. Тому шшшшш.

Але для правдивого художника правда важливіша за все. Ліббіт Істлейк може наказати мовчати своїм устам, але не своїм пензлям, не своїм олівцям.

Є тільки одна особа, до котрої вона наважується говорити, і тільки єдине місце у всьому Гнізді Чаплі, де її влада не всесильна. Ліббіт зве туди за собою Няню Мельду. І намагається пояснити їй, що відбувається, як її талант вимагав правди, а правда вислизнула з-під її контролю. Ліббіт намагається пояснити, як малювання цілком заволоділо нею і як вона зненавиділа порцелянову фігурку, котру Тато знайшов разом з рештою скарбу — це маленька порцелянова жінка, котру Ліббіт отримала як свій законний морський приз. Ліббіт намагається пояснити свої найбільші страхи: якщо не почати щось робити, загибель близнят — не останні тут смерті, їм просто випало стати першими. І смерті не обмежаться островом Дума.

Вона збирається з духом (а як для такої крихітної дитини, вона на диво відчайдушна) і розповідає всю правду, хай там якою вона не виглядає безглуздою. Спершу про те, як вона викликала ураган, але то не її була ідея, то була ідея ТІЄЇ.

Гадаю, Няня Мельда повірила дівчинці. Тому що бачила одоробла? Тому що бачила Чарлі?

Гадаю, вона бачила обох.

Правда виходить назовні, це основа всякого мистецтва. Але світ не обов’язково її помічає.

Няня Мельда каже — Де зараз та твоя нова ляяька? Порцелянова лялька?

Ліббіт каже — В моїй спеціальній скарбівниці. У жерстяній коробці, що формою, як серце.

Няня Мельда каже — А як її звуть?

Ліббіт каже — Її звуть Персе.

Няня Мельда каже — Персі — це хлопчаче ім’я.

А Ліббіт каже — Нічого не можу зробити, її ім’я Персе. Це правда. А ще Ліббіт каже — У Персе є корабель. Він красивий на вигляд, але він не красивий. Він бридкий. Що нам робити, Няньо?