Острів Дума
Шрифт:
— Саме такими словами й сказав?
— Батечку, він же баптист, — сяйнула вона усміхом. — Це я тобі перекладаю з його мови. Отже, Карсон уперся, а містер Фредерікс поступився. Для мене це очко на рахунок Карсона.
«Так,— подумалось мені, — але він все одно зрадник котрий називає себе Смайлі». Я взяв її за руку:
— Що ти збираєшся робити далі?
Вона зітхнула. З хвостиком на голові вона скидалася на одинадцятирічну, зітхання прозвучало, мов від сорокарічної.
— Я й сама не знаю. Я вся розгублена.
— Тоді дозволь мені тобі допомогти. Дозволяєш?
— Давай.
— Поки що тримайся від нього подалі, — сказав я, враз усвідомивши, як дуже мені цього хотілося. Та понад те. Згадавши про картини «Дівчина і Корабель» — особливо про дівчину у човні — я хотів просити її не розмовляти з незнайомцями, тримати фен для волосся подалі від ванни і робити пробіжки тільки навкруг коледжу. Ніколи не ходити в темряві через парк Роджера Вільямса [342] .
342
Roger Williams Park — закладений у 1878 р. в Провиденсі, штат Род Айленд, великий парк з численними алеями, стежками, зоо- і ботанічним садом, планетарієм і природознавчим музеєм; парк названо на честь засновника колонії Род Айленд, англійського теолога Роджера Вільямса (1603-1683), проповідника релігійної терпимості, відділення церкви від держави і мирного порозуміння білих з індіанськими племенами.
Вона дивилася на мене питально, і я спромігся оговтатись:
— Повертайся в коледж...
— Я якраз хотіла з тобою це обговорити...
Я кивнув і стиснув її руку, даючи зрозуміти, що ще не все сказав.
— Закінчи цей семестр. Здай іспити. Хай Карсон завершить своє турне. Так ти отримаєш бачення перспективи, потім можеш з’ясовувати з ним стосунки... розумієш, що я хочу сказати?
— Так... — Вона все зрозуміла, але переконаності в її словах не чулося.
— Коли ви знов зустрінетеся, хай це буде на нейтральній території. Я не для того, щоб тебе збентежити, але оскільки ми тут поки що самі, все ж таки скажу. Ліжко — не нейтральна територія.
Вона задивилася вниз на свої плаваючі ступні. Я простягнув руку й обернув її лицем до себе.
— Коли проблеми ще не вирішено, ліжко — це поле битви. Я навіть вечеряти не піду з людиною, з котрою не маю з’ясованих стосунків. Зустрінься з ним... та хоч би в Бостоні. Сядьте на лаві десь у парку. Розберися сама зі своїм ставленням до нього, і хай він розбереться, як ставиться до тебе. А вже тоді підіть десь разом. Повечеряйте. Сходіть на гру «Ред Сокс». Або лягайте в ліжко, якщо вважаєш, що так годиться. Те, що я не бажаю нічого знати про твоє сексуальне життя, не означає, ніби я вважаю, що в тебе його нема.
Як же вона полегшила мені настрій свої дзвінким сміхом. На її сміх звідкілясь вигулькнув заспаний офіціант, питаючи в нас — чи не бажаємо ми кави? Ми бажали. Коли він пішов по каву, Ілса заговорила.
— О’кей, татуню. Прийнято. Я так і так збиралася тобі сказати, що сьогодні після обіду мушу повертатися. В мене письмова з антропології наприкінці цього тижня, тож треба попрацювати на семінарах, ми там створили робочу групу, назвалися «Клуб Невмирущих», — і запобігливо перепитала мене: — Гаразд, тату? Я знаю, ти сподівався на кілька днів, але тепер таке трапилося з твоїм другом, з тою леді...
— Гаразд, золотко, все нормально.
Я поцілував її з кінчик носа, сподіваючись, що зблизька вона не помітить моєї радості — радості від того, що вона приїхала на відкриття виставки, радості від того, що ми з нею з самого ранку спілкуємося удвох, і найбільшої радості від того, що вона відлетить на тисячу миль північніше від Думи ще до того, як на острів зійде ніч. За умови, якщо вона замовила собі квиток на рейс, так воно й буде.
— А як щодо Карсона Джонса?
Ледь не цілу довгу хвилину вона сиділа мовчки, бовтаючи босими ногами у воді. Відтак підвелася і взяла мене за руку, допомагаючи встати мені.
— Гадаю, ти маєш рацію. Я йому скажу, якщо в нього серйозне ставлення до наших з ним стосунків, він мусить почекати до 4 липня.
Тепер, коли вона прийняла рішення, очі її знову сяяли.
— Таким чином я матиму час до кінця семестру, а потім ще місяць літніх канікул. А він доспіває останній концерт в «Коров’ячому палаці» і матиме повно часу, щоб з’ясувати, чи дійсно в нього все скінчено з тією блонді, як йому здається. Такий варіант тобі годиться, батечку мій дорогенький?
— Абсолютно в яблучко.
— А оно й наша кава, — сказала вона. — Залишається питання, скільки залишилося ще до сніданку?
— 2 —
Ваєрмен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.
З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.
Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.