Острів Дума
Шрифт:
— Чому?
— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.
— Хто прокинулася?
— Персе, — сказав я.
— Хто воно таке?
— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.
— 9 —
Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.
Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:
Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:
Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.
Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».
Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.
Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.
Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.
Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ставали більшими.
Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:
— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.
— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.
Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.
Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...
Мені перехопило дихання.
Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.
— Я теж це малював, — промовив я блякло.
— Знаю, — озвався Ваєрмен, — я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».
Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.
Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.
— Давай далі, мучачо.
Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а поряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель — розкішний білий птах... Джон Істлейк...
Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...
Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча акварель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чоловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й того разом.
— О Господи, — вимовив я.
— Дивися далі, мучачо, — нагадав Ваєрмен. — Там ще є.
Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком знову лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем — серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця, котрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих променів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ніби схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка — нелюдська суміш губ і зубів — виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жахливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, — промовляла вона. — Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряви Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як потопельники салютують їй».
— Господи, — вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. — Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?
— Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагалася боротися з цим, а ти сам як гадаєш?
— Я не знаю. — Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. — Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.
— Родова пам’ять, — промовив Ваєрмен. — Так сказали б юнгіанці.
— А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?