Острів Дума
Шрифт:
Що ж направду трапилося з Тесі й Ло-Ло?
І що на довгі роки змусило замовчати Персе?
І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.
Я міг би продовжувати — зображення Тесі й Ло-Ло на стежці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже просилося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я просто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, до того ж в холодильнику повно їжі.
— 6 —
Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чапля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; величезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаївся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виставив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозія зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.
Там, не далі як за сотню ярдів від берега, безпомилково ясно впізнаваний у світлі молодика й мільйону зірок, стояв, похитуючись на якорі, Персе. Вітрила були згорнуті, але з древніх щогл, мов павутиння, звисало плетиво вантів. Як савани, подумалось мені. Це і є савани. Судно погойдувалося, мов якийсь іграшковий кораблик давно померлої дитини. Палуба виглядала порожньою — ні постатей, ані речей — але хтозна, що там може бути у трюмах?
Я мало не зомлів. І тут же зрозумів, чому: бо перестав дихати. Наказав собі зробити вдих, але якусь довгу хвилину не міг. Груди мої залишалися пласкими, мов сторінка в закритій книжці. Хапнувши врешті повітря, я почув скрегіт. Це я закашлявся, повертаючи собі життя й свідомість. Видихнув і знову вдихнув, вже не так судорожно. Чорні цятки, що були затанцювали в мене в очах, зникли. Я гадав, що зникне й той корабель — звісно ж, це лише галюцинація — але він був там, завдовжки футів сто двадцять і трохи менше половини того завширшки. Погойдувався на хвилях. І похитувався з борта на борт. Пальцем кивав його бушприт, немов промовляючи: ууууу, бридкий дядько, ти зарахований до...
Я ляснув себе по обличчю так сильно, що аж сльози потекли з лівого ока, проте корабель залишився там, де й був. Тут до мене дійшло, що якщо він там дійсно є, то його зможе побачити й Джек, вийшовши до хідника з Ель Паласіо. Телефон на протилежному кінці вітальні був від мене далі того, що стояв на полиці в кухні. І кухонний мав ту перевагу, що містився прямо під вимикачем світла. А світло мені потрібне, особливо те, що в кухні, потужні флуоресцентні лампи. Не відриваючи очей від судна, я позадкував з вітальні і натиснув тильним боком долоні всі три вимикачі. Засвітилося і я перестав бачити Персе — перед очима залишилася тільки Флоридська кімната в яскравому тверезому освітленні. Я поклав руку на телефон і зупинився.
В кухні була людина. Біля мого холодильника стояв чоловік. У мокрому шматті, що колись було, либонь, джинсами і майкою з викотом «човником». Його шия, щоки, лоб і руки поросли чимось схожим на лишаї. Лівий бік черепа провалився досередини голови. Уламки кості стирчали з його темного рідкого волосся. Одного — правого — ока в нього не було. На його місці — трухлява очниця. Інше відсвічувало абсолютно нелюдським сріблястим блиском. Він був босий, з розпухлими рожевими ступнями, щиколотки — голі кістки.
Воно вишкірилося до мене, його губи, розтягуючись, потріскалися, відкривши старі чорні ясна з двома рядами жовтих зубів. Воно підняло праву руку і я побачив на ній черговий сувенір з Персе. Кайданки. Одне іржаве кільце охоплювало зап’ястя цієї істоти. Інше, розімкнуте, звисало з нього, мов відпала щелепа.
Це кільце призначалося для мене.
З тихим шипінням — певне, це був єдиний звук, що дозволяли видати його зогнилі голосові зв’язки, — воно рушило до мене в яскравому тверезому світлі. Воно залишало сліди на дерев’яній підлозі. Від нього падала тінь. Я почув тихе порипування його шкіряного ременя — сирого, трухлявого, але якось вцілілого.
Мене охопив незрозумілий м’який параліч. Я був у свідомості, але тікати не мав сили, навіть розуміючи, що означають розкриті кайданки, і що це за істота: вербувальник-затягач. Він примкне мене до себе за руку і потягне на борт того фрегата, чи шхуни, чи бригантини, чи як там збіса називається цей корабель. Я стану членом команди. Можливо, там нема юнг, подумалось мені, але там точно є пара маленьких служниць, одну звуть Тесі, а іншу Ло-Ло.
Тікай. Чи хоч би вдар його телефоном, заради Бога!
Але я не міг. Я був мов птах, загіпнотизований змією. Найбільше, на щоспромігся — зробив крок назад до вітальні... відтак ще один.. потім третій. І знову опинився в тіні. Воно стояло на порозі кухні, в яскравому білому світлі добре було видно його сире зогниле обличчя, його тінь падала на килим вітальні. Воно так і щирилося. Я було подумав заплющити очі й наказати йому зникнути, але це було б намарно, я чув його сморід, воно тхнуло, як сміттєвий контейнер позаду рибного ресторану. А ще...
— Час йти, Едгаре.
... воно могло говорити, як виявилося. Його плямкання можна було зрозуміти.
Воно ступило до вітальні. Я зробив ще один крок назад, розуміючи в глибині душі, що діла не буде, що цього недостатньо, що, втомившись від загравань, воно просто плигне вперед, заклацне кайданки на моїй руці, я зойкну, а воно потягне мене до води прямо у кальдо ларго і останнім, щоя почую в світі живих, буде мурмотіння мушель під будинком. А відтак вуха мені заллє водою.