Острів Дума
Шрифт:
— Так... — голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.
— Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?
Вона замислилась.
— Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.
Я полегшено зітхнув.
— Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...
— Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.
— Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?
Рік. У мене обірвалося серце.
— Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?
— Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями,
— Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?
— Так.
— І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв. Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то були тортури. Нарешті промовила.
— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.
Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...
— Вони ж його не забрали з собою, ні?
— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.
— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.
— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.
Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.
— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.
«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.
Знову заговорив Ваєрмен.
— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.
— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.
— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.
— О’кей.
— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.
Коротка пауза, а відтак:
— Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.
— Як тільки ми закінчимо цю розмову, — долучився я.
Легке роздратування в її голосі.
— Едді, я вже сказала, що все зроблю.
— Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, — небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?
— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?
— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.
— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.
— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.
— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?
— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.
— Еге ж, — відгукнулася вона,— твої чортові малюнки. Я передзвоню.
І, не прощаючись, вона повісила слухавку.
— Краще? — спитав Ваєрмен.
— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. — Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.
— 13 —
Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:
— А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?
Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.
— Я майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...
— Що вражає за сніданком, забувається в обід, — підхопив Ваєрмен.
— Господи, — промовив Джек, — якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.
— Це тобі Ісус-Криспіс, синку, — попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.
— Інтерес загалом почав вщухати, — продовжив я. — Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто знуджується швидше за трирічну дитину?