Острів Дума
Шрифт:
Еге ж, деякі з колишніх навичок можуть зберігатися — як рубці на мозковій оболонці після старої травми (скажімо, після падіння з запряженої поні бідки) — і треба знаходити способи для їх каналізації вряди-годи, це схоже на регулярне вичавлювання гною із застарілої пухлини, котра ніколи остаточно не загоїться. Тому-то проявляється інтерес до чужого мистецтва. Можна патронувати мистецтво. А якщо й цього недостатньо? Ну, тоді можна почати колекціонувати порцелянові статуетки й будиночки. Будувати собі Порцелянове місто. Ніхто не назве заняття такими інсталяціями мистецтвом, але вони потребують роботи уяви, а регулярні вправи — зокрема візуального аспекту уяви — достатньо для припинення.
Припинення чого?
Свербіння, звісно.
От, чортове свербіння.
Я потягнувся почухати праву руку і крізь порожнечу в тисячний раз вхопився собі за ребра. Відхилив палітурку альбому, отримав перший аркуш.
Почніть з чистого простору.
Він звертався до мене, як, я певен, колись чистий аркуш звертався до неї.
Заповни мене. Бо білість — це відсутність спогадів, колір неможливості пам’ятати. Роби. Показуй. Рисуй. І тоді свербіння минеться. На якийсь час непевність стишиться.
Прошу, залишайся на Острові, — благала вона. — Байдуже, що трапиться. Ти потрібен нам.
Я вирішив, що так воно й мусить бути.
Олівець рухався швидко. Мінімум штрихів. І ось вже щось схоже на повозку. Чи радше, на двоколісну бідку, яка стоїть і чекає, коли в неї запряжуть поні.
— Вони тут жили цілком щасливим життям, — повідомив я порожній студії. — Батько й дочки. Потім Елізабет випала з бідки і почала рисувати, позасезонний ураган розворушив поклад скарбів, дівчатка потонули. Потім, хто вижили, переїхали до Маямі і неприємності закінчилися. А от коли вони майже через двадцять п’ять років повернулися сюди...
Під бідкою я написав друкованими літерами ГАРНО. Подумав. Додав ЗНОВУ.
ГАРНО ЗНОВУ.
Гарно, десь далеко піді мною прошепотіли мушлі. Гарно знову.
Авжеж, їм було гарно, гарно було Джонові й Елізабет. І коли Джон помер, Елізабет так само залишалося гарно. Гарно опікуватися мистецькими виставками. Гарно займатися порцеляною. Далі з якоїсь причини все почало змінюватися. Не знаю, чи загибелі Ваєрменової дружини і дочки були частиною цих змін, але припускаю, що могли бути. А щодо його і мого прибуття на острів Дума в мене питань не виникало. Я не мав цьому раціонального пояснення, я просто знав.
Усе на острові Дума йшло прекрасно... потім дивно... потім знову на довгий час усе стало прекрасно. А тепер...
Вона прокинулася.
Стіл тече.
Щоб мені зрозуміти, що відбувається зараз, треба зрозуміти, що відбувалося тоді. Небезпечно це, чи ні. Я мушу.
— 2 —
Я взяв її перший рисунок, котрий і рисунком взагалі важко було назвати, просто якась кривуля проведена поперек аркуша. Я взяв його в ліву руку, заплющив очі і уявив собі, ніби торкаюся його правою рукою, точно так, як торкався в уяві РУКИ-ГЕТЬ рукавичок Пам. Я намагався уявити, ніби пальцями правої руки гладжу ту вихилясту лінію. Справа пішла потроху, але я відчув відчай. Невже мені доведеться таким чином працювати з усіма малюнками? Їх тут дванадцять дюжин, і то за найскромнішими підрахунками. До того ж я був не в захопленні від екстрасенсорної інформації.
Не переймайся. Рим не миттю будувався.
Я вирішив, що трішечки галасу від радіо «Кістка» не завадить, а допомогти може. Я підвівся, тримаючи старий аркуш паперу в правій руці, і, природньо, він сковзнув долі, бо ж ніякої правої руки в мене насправді не з’явилося. Я нахилився по нього і згадав, що прислів’я правильно буде — Рим не в один день будувався.
Але Мельда каже будувався.
Я застиг з аркушем у лівій руці. Тій, якої не зумів дістати кран. Що це було, справжній спогад, яким зі мною поділився аркуш, чи просто моя власна думка? Послужлива реакція мого мозку?
— Це не малюнок, — промовив я, вдивляючись у криву лінію.
Ні, не малюнок, але він намагався стати малюнком.
Я знову гепнувся гузном на сидіння стільця. Ця моя дія аж ніяк не була свідомою, це більше скидалося на те, що мені ніби підломилися коліна. Я подивився на лінію, відтак у вікно. Переводив погляд від Затоки на лінію. Від лінії на Затоку.
Вона намагалася нарисувати горизонт. Він став її першим малюнком.
Так.
Я поклав перед собою альбом і вхопив один з її олівців. Не вибираючи, головне — аби лиш він був її. Відчув його вагу, товщину. Відчув, що він — саме те, що треба. І почав малювати.
На острові Дума мені це вдавалося найкраще.
— 3 —
Я начеркав дитину, що сидить на стільчаку. Голова забинтована. В одній руці вона тримає стакан. Іншою рукою обіймає за шию батька. Він у старомодній майці на бретельках і з мильною піною на обличчі. На задньому плані тінню стоїть няня. На цьому моєму етюді ніяких браслетів, бо вона їх не завжди вдягає, але голова пов’язана хусткою, вузол на маківці. Няня Мельда, найближча людина для Ліббіт після матері.
Ліббіт?
Так, її так всі називали. Так вона сама себе називала. Маленька Ліббіт.
— Найменша, — мугикнув я, перегорнувши перший аркуш альбому. Олівець — короткуватий, товстуватий, нікому непотрібний упродовж ледь не трьох чвертей століття — виявився ідеальним знаряддям, ідеальним каналом. Він знову почав рухатися.
Я нашкрябав дівчинку в якійсь кімнаті. На стіні поза нею з’явилися книжки, отже, бібліотека. Татова бібліотека. На голові в неї бинтова пов’язка. Сидить біля столу. Татового столу. На ній щось на кшталт домашнього халатику. У неї
(олі-фець)
олівець у руці. Кольоровий? Либонь, ні — поки що ні, але це зараз не має значення. Вона знайшла своє знаряддя, свій фокус, своє metier [354] . І якою ж вона стала голодною! Якою ненажерливою!
Вона думає — Мені знадобиться ще багато паперу.
Вона думає — Я — Елізабет.
— Вона буквально вмалювала себе знову в цей світ, — промовив я, і мене від голови до п’ят обсипало гусячою шкірою. Але хіба я сам не те саме зробив? Хіба я не зробив точнісінько те саме, тут, на острові Дума?
354
Ремесло (фр.).