Острів Дума
Шрифт:
Тим не менш, я зробив ще один крок назад, зовсім не маючи впевненості, що рухаюсь у бік дверей, тільки надіючись, а потім ще крок... і тут на плече мені лягла рука.
Я заверещав.
— 7 —
— Що це за хрінотінь? — прошепотів мені у вухо Ваєрмен.
— Не знаю, — відповів я, схлипуючи. Я схлипував від жаху. — Ні, я знаю, знаю. Ваєрмене, подивися у вікно на Затоку.
— Не можу. Я не можу відірвати очей від цього.
Але воно вже теж побачило Ваєрмена, котрий, як і сама ця твар раніше, зайшов у дім через відчинені двері, Ваєрмена, що з’явився, мов загін кавалеристів у якомусь з вестернів Джона Вейна [355] , і воно зупинилося на третьому кроці від кухонного порогу, з трохи нахиленою вперед головою, кайданки хилиталися вперед-назад на його простягнутій до мене руці.
355
John Wayne (1907-1979) — один з найулюбленіших кіноакторів класичного Голлівуду.
— Господи, — промовив Ваєрмен. — Там корабель! Той самий, що на картинах!
— Йди геть, — прошипіло воно. — У нас нема до тебе справ. Йди геть і можеш жити.
— Воно бреше, — сказав я.
— Що ти мені тут базариш, — підвищуючи голос, гаркнув Ваєрмен. Він стояв за мною впритул і в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. — Забирайся звідси! Ти не маєш права на вторгнення!
Молодий утопленик не відповів, але, як я й боявся, він виявився спритним. Щойно він стояв за три кроки від порогу кухні. Раптом він опинився прямо переді мною, і я помітив лиш тінь його руху, коли він покрив відстань між нами. Його сморід — завареного на сонці супу з гнилої риби й водоростей — став нестерпним. Я відчув, як в мене на руці зімкнулися його крижані пальці, і закричав від переляку. Жахливим був не їх холод, жахливою була їх м’якість. Їхня брезклість. Сріблясте око втупилося в мене, воно мов свердлило мені мозок, і на мить з’явилося відчуття, ніби я провалився в суцільний морок. І тут тупим жорстким клацанням на моєму зап’ясті замкнулися кайданки.
— Ваєрмене! — заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.
— 8 —
Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кинджал. На якусь мить мені здалося — один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.
— Гей, ти, — гукнув він, — гей, ти, я до тебе, ти Cojudodeputamadre!
Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєрмен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагається утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з руки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.
Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.
— Боже, цей його вереск, — промовив він. — У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. Ти чуєш мене, Едгаре?
— Так, — відповів я. — Ти як, у нормі?
— Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.
Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.
— Слава тобі Господи, за пістряві речі, — проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом, — Навіть якщо вони не пістряві [356] .
В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.
— В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, — пояснив Ваєрмен. — Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.
356
Цитата зі знаменитого вірша Джерарда Менлі Гопкінса (Gerard Manley Hopkins, 1844-1889), католицького священика-єзуїта, одного з найбільших поетів вікторіанської епохи, винахідника модерного «пружного ритму» в англомовній поезії: «Слава тобі, Господи, за пістряві речі, за небо в хмарках, як ряба корова, за поцяцьковану форель, що плаває в воді, за в’юркові крила, за пістрявість золи пічної й перестук каштанів, за краєвид, мережаний ріллями і лугами, за розмаїття предметної оснастки світу...»
— І ти про це встиг згадати? — спитав я. Дійсно чудасія.
Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.
І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.
Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.
— Що? — спитав я, побачивши страх на його обличчі.
— Джек, — промовив він. — Джек там сам-один в Ель Паласіо.
Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.
— 9 —
З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваєрмен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.
Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.
— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.
— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.
Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.
— Едгаре, це від того...
Я кивнув.
— Курва, — промовив він притишеним голосом.
— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєрмен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?
— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.
— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.