Острів Дума
Шрифт:
Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.
«Але ж мені й тут відповість машина», — подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.
— Привіт, Едгаре, — почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.
«Це від тих ліків, що він їх приймає», — подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.
— Томе, вислухай мене і не перебивай...
Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.
— Ти знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.
Я похитнувся.
— Едгаре! — злякався Ваєрмен. — Едгаре, що трапилось?
— Замовч, — обірвав його я. — Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.
Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.
— Мертвим бути краще, — промовив він. — А зараз я мушу піти і вбити Пам.
— Томе! — заволав я у телефон. — Томе! Прокинься!
— Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.
— Томе!
Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.
А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».
Почувся сигнал, а далі тиша.
Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.
— Том Райлі пішов вбивати мою дружину, — сказав я і додав якимсь не своїм голосом: — Можливо, він вже це зробив.
— 12 —
Ваєрмен не потребував пояснень, він лиш порадив мені терміново їй зателефонувати. Я взяв слухавку, але не міг згадати номер. Мені його продиктував Ваєрмен, але я не міг його набрати; в мене знову, після довгої перерви, червоний туман поплив перед очима.
Номер набрав Джек.
Я стояв, слухаючи гудки, уявляючи собі, як телефон дзвонить в Мендота Гайтс, очікуючи почути бадьорий, безособовий голос Пам з автовідповідача — повідомлення про те, що вона зараз перебуває у Флориді, але скоро повернеться і відповість на всі дзвінки. Пам, котрої вже не було у Флориді, котра, можливо, вже лежала мертва в себе на підлозі в кухні, а поряд з нею Том Райлі, так само мертвий. Видіння було таким яскравим, що я в очі побачив кров на шафках і на ножі в задубілій Томовій руці.
Один гудок... два... три... наступний мусить оживити автовідповідач....
— Хелло? — почувся захеканий голос Пам.
— Пам! — зойкнув я. — Господи Ісусе, це й справді ти? Кажи мерщій!
— Едгаре? Хто тебе оповістив? — Вона говорила розгублено. Все ще важко дихаючи. Чи, може, ні. Я добре знав цей її голос: трохи збентежений, так вона говорила при застуді, або коли...
— Пам, ти плачеш? — а потім, спізніло: — Оповістив мене про що?
— Про Тома Райлі, — відповіла вона. — Я подумала, може, його брат? Або, о Господи, ні, тільки не це — його матір?
— Що там з Томом?
— З ним все було чудово на зворотньому шляху, — почала вона. — Він сміявся, хвалився малюнком, грав у карти в салоні літака з Каменом і ще кимось з наших. — Отут вже вона почала плакати. Її розповідь, мов електричними розрядами, переривалася риданнями. Потворний звук, і в той же час прекрасний. Бо живий. — Він чудово почувався. А тоді, сьогодні ввечері, він себе вбив. В газетах це, радше за все, назвуть трагічним випадком, але це самогубство. Так каже Бозі. У нього є приятель серед копів, він подзвонив й розповів Бозі, а той вже розповів мені. Том врізався в опорну стіну на швидкості сімдесят миль на годину, чи більше. Слідів гальмування нема. Це трапилося на трасі №23, тож, схоже, він направлявся сюди.
Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помститися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла! От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.
В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.
— Пандо, він врятував тобі життя.
— Що?
— Я кажу те, що знаю, — пояснив я. — Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?
— Так.., він ним так пишався... Едгаре, що ти маєш на...
— В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?
— Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». — Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. — Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?
«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.
Прокляте «Хелло».
Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.
— Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? — Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. — Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... — Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. — Ви нас чуєте?