Острів Дума
Шрифт:
Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.
— Так, в галереї, — відповів я.
— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?
Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».
— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...
— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?
— Так.
— Ти зробиш це?
Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.
— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.
— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.
— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.
— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.
— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.
Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.
— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.
Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.
— 10 —
Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.
— Інша Флорида, — прошепотіла Мері Айр. — То була інша Флорида.
— Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. — Це, звісно, був голос Елізабет.
Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскільки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:
— Там, скарб, тату, — промовив цей голос. — Ти зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску і рурку.
— 11 —
Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу оксиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач — у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди — не ранкові.
Я натиснув 11 для переключення на лінію Даріо Наннуцці і після гудка промовив:
— Даріо, це Едгар. Я передумав щодо серії «Дівчина і Корабель». Я вирішив її теж продати, о’кей? Лише з однією умовою: якщо це можливо, картини повинні попасти до різних людей. Дякую.
Я поклав слухавку і знову ліг. Лежав у ліжку п’ятнадцять хвилин, дивлячись на ліниве обертання вентилятора вгорі і слухаючи шепіт мушель піді мною. Пігулка спрацювала, але я був при пам’яті. І знав чому.
Я точно знав чому.
Я знову встав, натиснув «перенабір», вислухав записане вітання і знову натиснув кнопку переключення на Даріо. Його магнітофонний голос запросив мене залишити повідомлення після сигналу.
— Окрім картини №8, — сказав я. — Вона залишається «не для продажу».
А чому вона «ндп»?
Не тому, що вона геніальна, хоча я був певен, що вона насправді є такою. Навіть не тому, що, коли я дивився на неї, я сам ніби прислухався до оповідок, які мені докладали найтемніші куточки моєї душі. Я відчував, що щось подарувало мені життя лише для того, щоб я намалював цю картину, і її продаж стане відмовою від цього життя й від болю, крізь який я пройшов, щоби його відновити.
Саме так.
— Даріо, ця картина залишиться в мене.
Відтак я знову ліг. І цього разу заснув.
Як намалювати картину (VIІ)
Пам’ятайте, «бачити — значить вірити» це те саме, що ставити воза поперед коня. Мистецтво — конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випадку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?
Після знаходження скарбу всі відчули нагальність вирішення проблеми віри. Елізабет була дико талановитою, але ж вона була лише дитям — а в дітей віра первозданна. Це частина стандартної екіпіровки. Поза тим, діти, навіть талановиті (особливо ті, що талановиті), не контролюють повною мірою свого дару. Їхній розум поки що спить, а сон розуму народжує чудовиськ.
Ось яку картину я так ніколи й не намалював:
Ідентичні близнючки в ідентичних трикотажних сукенках, тільки в одної вона червона, з великою літерою Лна грудях, а в іншої — синя, з літерою Т. Дівчатка, тримаючись за руки, поспішають стежиною, що веде до Тінявого пляжу. Його так називають через те, що майже впродовж цілого дня він залишається в тіні Відьмацької скелі. По їхніх круглих блідих личках течуть сльози, та скоро вони перестануть, бо вже тепер дівчатка налякані так, що їм не до плачу.
Якщо ви здатні в це повірити, ви здатні це й побачити.
Повз них, розпроставши крила, летить догори ногами величезний ворон. Він говорить до них голосом їхнього тата.
Ло-Ло падає і забиває собі коліно об мушлі. Тесі допомагає їй стати на ноги. Вони біжать далі. Не перекинутого догори дригом ворона вони бояться, і не того бояться, що небо раптом перемінюється з блакитного на призахідне червоне, а слідом знову стає блакитним. Вони бояться того, що суне вслід за ними.