Острів Дума
Шрифт:
Бо на піску біля їхніх ніг лежав скарб.
— Я щось не доберу, і підпис під зображенням мутний, — пожалівся я.
— Там на столі лежить лупа, проте дозволь мені заощадити тобі трохи головного болю. — Ваєрмен взяв ручку і почав тицяти її кінчиком. — Це лікарський слоїк, а оце кругле — мушкетна куля, принаймні так її називає Істлейк в цій статті. Марія поклала руку на щось схоже на чобіт... чи рештки якогось іншого взуття. Поряд з чоботом...
— Окуляри, — вгадав я сам. — А ще... намисто чи ланцюжок?
— Тут написано браслет. Не знаю. Бачу лише, що якась поросла іржею металева петля. А от старша дівчина явно тримає сережку.
Я пробіг очима статтю. Окрім тих речей, що на знімку, Істлейк знайшов також різноманітний посуд... чотири чаші, як він сам означив, в стилі Italiante [314] ... триніжок... коробку зі знаряддям (хтозна, що він мав на увазі)... і безліч цвяхів. Також він знайшов половинку якоїсь порцелянової статуї. Її на знімку не було, у всякому разі я її там не знайшов. У статті писалося, що Істлейк упродовж п’ятнадцяти років пірнав західніше острова Дума біля еродованих рифів, полював на рибу або просто заради розваги. Бувало, йому попадався різний мотлох, але нічого вартого уваги. Він сказав, що Аліса (так і назвав) здійняла надзвичайно великі хвилі, які зсунули піщані напластування біля рифів, таким чином відкривши, за його ж словами, це «сміттєзвалище».
314
Архітектурно-оздоблювальний стиль, варіант «неоренесансу», що народився в Британії 1802 року, а до середини XIX століття поширився на США й Австралію.
— Він не називає це кораблетрощею, — зауважив я.
— Там її, вірогідно, й не було, — відповів Ваєрмен. — Він не знайшов решток корабля, не траплялося нічого такого також десяткам тих людей, що допомагали йому потім шукати тіла його малих доньок. Тільки уламки породи. Якби там загинув якийсь корабель, вони б на нього натрапили, бо напроти південно-західного кінця Думи глибина не перевищує двадцяти п’яти футів аж до самих решток Рифового острова. Вода й зараз тут прозора, а в ті часи вона була, як бірюзове скло.
— Є якісь ідеї щодо того, як це все туди потрапило?
— Авжеж. Найкраща така: якесь напівзатоплене судно пригнало сюди бурею сто, двісті чи триста років тому і з нього повивалювалася всяка мізерія. Або команда сама поскидала в воду різні речі, щоб утриматися на плаву. Після шторму вони підлаталися і вирушили собі далі. Цим пояснюється, чому Істлейк натрапив на скупчений мотлох, і чому серед нього не знайшлося нічого дійсно цінного. Скарби залишилися на кораблі.
— І корабель не напоровся кілем на риф тоді, у сімнадцятому чи вісімнадцятому сторіччі?
Ваєрмен знизав плечима.
— Крис Шенінгтон каже, що ніхто не знає, яку форму мав Рифовий острів сто п’ятдесят років тому.
Я подивився на розкладену здобич. На усміхнених середніх дочок. На їхнього усміхненого тата, котрому надійшла пора купувати собі новий купальний костюм. І раптом зрозумів, що він не спав з нянькою. Ні. Навіть чорна коханка пояснила б йому, що в такому старому костюмі не можна фотографуватися для газети. Вона знайшла б тактичний претекст, а справжній був ось тут, переді мною, збережений усі довгі роки, навіть зі своїм, куди як менш ніж ідеальним зором у правому оці, я його бачив. Він був занадто товстий. Тільки він сам цього не помічав. І його донечки також цього не помічали. Люблячі очі правди не бачать.
Занадто опасистий. Чогось там не вистачало? Якогось Б, що йде після А?
— Мене взагалі дивує, що він вирішив похвалитися своїми знахідками, — сказав я. — Якщо сьогодні знайти такі речі, а потім розпатякати про це по 6-му каналу, половина Флориди плигне в свої човники і кинеться з металодетекторами полювати на дублони й песо.
— Еге ж, тоді тут була інша Флорида, — промовив Ваєрмен і я згадав, що таку ж фразу чув від Мері Айр. — Джон Істлейк був багатою людиною, а острів Дума був його приватним заповідником. Крім того, ніяких дублонів, ніяких песо не було, лише малоцікавий мотлох, підкинутий випадковим штормом. Він безліч разів плавав і пірнав якраз там, де ті рештки покоїлися на дні Затоки. Крис Шенінгтон каже, що це дуже близько, під час низького відливу туди можна пішки добрести. Ну, звичайно, він приглядався, бо не проти був знайти якісь цінності. Авжеж, він був багатій, але це не означає, що заможний чоловік має імунітет проти бажання знайти скарб.
— Авжеж, — погодився я, — Не означає.
— Під час пошукових експедицій його, напевне, супроводжувала няня. А також три, поки що домашніх, дочки: близнючки і Елізабет. Марія з Ганною перебували в своїй школі-інтернаті в Брейдентоні, а старша сестричка вже втекла до Атланти. Істлейк з малими, вірогідно, влаштовував пікніки на березі.
— Як часто? — я зрозумів куди він гне.
— Часто. Либонь, кожного дня, поки вигрібав ті речі з дна. Вони встигли протоптати стежку від будинку до того місця, яке називали Тінявим пляжем. Гадаю, відстань там десь з півмилі.
— Це та стежка, по якій потім дві цікавих дівчинки змогли піти самі?
— Так і трапилося якогось дня. Усім на роре. — Він поклав фотографії назад до теки. — Це трагічна історія, мучачо, трохи більш інтригуюча за історію дівчинки, що проковтнула скляну кульку, але трагедія є трагедією, а в сухому залишку всі трагедії об’єднує їх безглуздість. Мав би вибір, я б кожного разу голосував за «Сон літньої ночі» і проти «Гамлета». Будь-який дурень без тремору в руках і зі здоровими легенями здатен побудувати картковий будиночок і здути його в прах, але тільки геній спроможний примусити людей сміятися.
Він замислився.
— Скоріш за все, того дня у квітні 1927-го, коли Тесі й Лорі належав післяобідній сон, вони вирішили встати, тихесенько вийти з дому і по натоптаній стежинці вирушити до Тінявого гіляжу полювати на скарби. Можливо, вони збиралися зайти у воду тільки по коліна, як їм зазвичай дозволялося — в одному з репортажів з цього приводу процитовано Джона Істлейка, і Аріадна казала те саме.
— Заміжня дочка, котра повернулася додому?
— Так. Вона зі своїм чоловіком приїхала дні за два до того, як пошук тіл було офіційно скасовано. Так розповідає Шенінгтон. Можливо навіть, якась з дівчаток побачила, ніби щось зблиснуло й зробила крок на глибину, там почала борсатись. А тоді…
— Тоді інша сестра кинулась її рятувати.
Так, це я міг собі уявити. Тільки побачив я перед собою Ілсу й Лін, зовсім маленькими. Не сестри-близнючки, але були три-чотири золоті роки, коли вони були нерозлучними.
Ваєрмен кивнув.
— А там відбійна течія потягнула їх за собою. Мабуть, було так, аміго, бо інакше їхні тіла знайшлися б. Їх затаскало десь далеко в цей овочевий суп.
Я відкрив рота спитати його, що він має на увазі під відбійною течією, та тут згадав романтизований, проте безперечно потужно виписаний сюжет картини Вінслоу Гомера [315] «Протитечія».
315
Winslow Homer (1836-1910) — американський мариніст XIX ст., кілька зимових сезонів працював у Флориді; на картині «Відбійна протитечія» зображено чоловіка й трьох жінок, одну з котрих (чи то живу, чи вже мертву) витягують за волосся з прибою.