Острів Дума
Шрифт:
Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червоца ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюючись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.
«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? — спитав я себе. — Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»
Не встиг я відповісти собі на це запитання — чи хоч би для початку подумати, навіщо
— Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?
— Так, але полегше з нею, будь ласка.
— Я акуратно.
Тим часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.
Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.
— Болить?
— Ні.
— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?
— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.
Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.
— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?
— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.
— Можете тепер подивитися.
Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.
— Як це так?
— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. — Так боляче?
Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.
— Трішечки, — відповів йому.
— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпустив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.
Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.
— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?
— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.
— А зараз?
— Не знаю,
— А зараз?
— Трьома.
Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи,
Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.
Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу [301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.
301
Maury Povich (1939) — популярний ведучий таблоїдного ток-шоу.
— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет [302] ...
— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.
302
Percocet (oxycodone) — опіоїдний анальгетик, в США входить до II групи контрольованих ліків, які продаються тільки за рецептами лікаря.
— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.
— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?
— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...
— В мене їх нема.
Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.
Він кивнув.
— Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся побачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.
— Мені здається, я ще не готовий до протеза.
— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.