Острів Дума
Шрифт:
Якщо бажаєш взнати, хто також сюди приїде, можеш зателефонувати мені за номером 941-555-6166 або Джерому Ваєрмену за номером 941-555-8191, або ж твоїй мамі. Вона прибуде, до речі, разом з усіма запрошеними з Міннесоти і ви зустрінетесь в готелі.
Сподіваюсь на твій приїзд, Поні-дівчинка — і люблю тебе безсумнівно.
Тато
Я закрив буклет, який одночасно виглядав і листом, і запрошенням, і якийсь час сидів мовчки. Не був певний, що зможу видобути з себе якісь слова.
— Це, звісно, поки що лише макет, — промовив Ваєрмен обережно. Тобто, зовсім несхоже на самого себе. — Якщо цей не годиться, я його викину і зроблю новий. Без проблем.
— Це ж Ілса надіслала тобі цю фотокартку?
— Ні, мучачо. Це Пам її розшукала в якомусь з ваших старих альбомів.
— Джероме, ти часто спілкувався з нею?
Він кліпнув очима.
— Не хотілося б про це, але ти маєш право. Либонь, разів п’ять ми балакали. Зателефонувавши їй вперше, я розповів, що ти тут зовсім ухойдокався, та ще й втягнув до своїх справ цілу купу людей...
— Що за херня!
— Людей, котрі інвестували в тебе великі сподівання, не кажучи вже про гроші...
— Я в змозі повернути людям зі «Ското» будь-які гроші, які вони начебто в мене інвестували...
— Помовч! — він сказав це таким крижаним тоном, якого я від нього ще ніколи не чув. Ніколи не бачив такого холоду в його очах. — Ти не якийсь там придурок, мучачо, тож не поводься так, ніби ти ним є. Чим ти можеш компенсувати їхню довіру? Їхній престиж, якщо новий великий художник, обіцяний ними своїм клієнтам, не матеріалізується ні на лекції, ані виставить свої картини?
— Ваєрмене, я виставлятимуся, але ж та проклята лекція...
— Вони цього не знають! — заволав він. Таким нелюдським голосом тільки й ревти, що у судових засіданнях. Елізабет не відреагувала, зате цвіріньки брунатною хмаркою спурхнули над краєчком прибою. — Вони бояться, а раптом станеться так, що п’ятнадцятого квітня ніякої експозиції не відкриється, що тебе може перемкнути і ти подереш на шматки всі свої картини, а значить, у самий розпал туристичного сезону, коли вони, як правило, заробляють третину всього свого річного прибутку, їхня галерея зяятиме порожнечею.
— Вони не мають підстав цього боятися, — промовив я з палаючим обличчям.
— Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, аміго? Що б ти подумав про людину, яка підписала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завіялася? Чи про підрядника, котрий отримав від тебе замовлення на монтаж сантехнічного обладнання в новому банку, а в той день, коли мусив би розпочинати роботу, не з’явився на місці? Чи міг би ти, хай би цього мені не знати, вірити потім таким людям? Повірив би їхнім вибаченням?
На це я не відповів нічого.
— Даріо надсилає тобі мейли, питаючись твоїх опіній, а реакції нема. І він, і інші дзвонять тобі по телефону і отримують ухильні відповіді, типу «я подумаю». Їх нервувало б таке поводження, навіть аби ти був Джеймі Ваєтом чи Дейлом Чіг’юлі [270] , але ж ти — не вони. По суті, ти просто якийсь дядько з вулиці. Тож вони телефонують мені, а я виправдовую тебе, як тільки можу — кінець-кінцем я, блядь, твій агент, — але я не митець, так само як і вони, якщо на те пішло. Ми разом — наче зграя таксистів, котрі намагаються довезти до місця призначення обісране немовля.
270
James Browning Wyeth (1946) — популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) — скульптор і дизайнер, працює зі склом.
— Та розумію я.
— Не знаю, що саме ти розумієш. — Він зітхнув. Глибоко. — Ти кажеш, що стосовно лекції в тебе просто острах перед публікою, а виставка відбудеться як слід. Я певен, що сам ти в це майже віриш, але ж, аміго, ось що я тобі скажу, гадаю, в глибині душі ти не маєш наміру виставляти 15-го квітня свої роботи в галереї «Ското».
— Ваєрмене, це просто...
— Маячня? Це ти хоче сказати? Я дзвоню до Ріц-Карлтону й питаю, чи замовляв містер Фрімантл якісьномери на середину квітня і чую у відповідь: «Ні-ні-ні. Нанетто». Отже я набираюся нахабства і зв’язуюся з твоєю колишньою. Її номера більше нема в телефонному довіднику, але твоя ріелторка дає мені його після того, як я її запевняю, що маю термінову справу. А далі я взнаю, що Пам всеще турбується, як тобі зараз ведеться. Вона насправді хотіла б подзвонити тобі і сама це сказати, але боїться, що ти її пошлеш.
Я роззявив рота.
— Перше, що ми з’ясовуємо після знайомства, це те, що Пам Фрімантл ні сном ні духом не відає про виставку її колишнього чоловіка, до якої залишилося якихось п’ять тижнів. Друге — поки Ваєрмен залишається на зв’язку, розгадуючи, завдяки повернутому йому зору, кросворд, вона тим часом телефонує по іншій лінії до відомої їй авіакомпанії і взнає, що там анічогісінько не чули про замовлення її колишнім чоловіком якогось чартерного рейсу. Що й виливається в наше з нею обговорення іншого варіанту, а що як Едгар Фрімантл в глибині душі вирішив, що, коли надійде час, він просто — як казали в часи моєї юності — пошле всіх на хер і відморозиться.
— Ні, все зовсім не так, — заперечив я, але ці слова прозвучали апатичною відмовкою, що не могла викликати довіри. — Мене лякає тільки вся та організаційна метушня, тому я... ну, ти розумієш, трохи відсторонився.
Ваєрмен не вгавав. Мені подумалося, якби я був допитуваним ним свідком, то зараз вже обливався би потом і слізьми, а суддя оголосив би перерву, щоби дати час судовому приставу вмити або начистити мені пику.
— Пам каже, що, якби в Сент-Полі раптом зникли всі зведені «Фрімантл компані» будівлі, місто мало б вигляд Де-Мойну у сімдесят другому [271] .
270
James Browning Wyeth (1946) — популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) — скульптор і дизайнер, працює зі склом.
— Пам перебільшує.
Він не звернув уваги на мої слова.
— І що тепер мені повірити в те, що хлопець, котрий міг організовувати таку роботу, не може організувати якійсь авіаквитки і два десятки номерів в готелі? І це при тім, що йому абсолютно просто звернутися до знайомого йому офісу, де всі радо кинуться йому допомагати?
— Вони не... я не... вони просто не...
— Ти боїшся?
— Ні.
Насправді я боявся. До мене повернувся колишній страх, готовий заполохано заверещати, як Ексл Роуз з радіо «Кістка». Я торкнувся пальцями лоба над правим оком, де вже почав народжуватися біль. Доведеться забути сьогодні про малювання, і в цьому винен Ваєрмен. Ваєрмен мені завинив. На мить мені схотілося, щоб він осліп. Став не просто напівсліпим, а цілком осліпнув, і я зрозумів, що міг би його таким намалювати. На цьому моя лють зникла.