Під куполом
Шрифт:
Тепер Горес уже ліниво кружляв, винюхував собі перфектне місце для завершення вечірнього ритуалу випорожнення, виконуючи вічно модний собачий вальс «Какавелька». Джулія скористалася паузою, щоб знову випробувати свій мобільний. Як майже у всіх випадках цього вечора, телефон спершу видав кілька нормальних гудків… а тоді остаточно занімів.
«Мені доведеться видрукувати газету на ксероксі. Це означає – максимум сімсот п’ятдесят примірників».
«Демократ» уже двадцять років, як не друкувався автономно. До 2002-го Джулія щотижня відвозила макет до друкарні «В’ю Принтинг» у Касл Року, а тепер вона навіть цього не мусила робити. Щовівторка ввечері вона просто відсилала шпальти електронною поштою, і вже наступного дня, ще до сьомої ранку, з «В’ю Принтинг» привозили готові, акуратно запаковані в пластик примірники газети. Для Джулії, котра виросла з коректорським олівцем при машинописних аркушах, котрі, після завершення роботи з ними, називалися «прицвяшеними», теперішній процес виглядав магією. І, як усяка магія, здавався трохи ненадійним.
Сьогодні її недовіра отримала підтвердження. Комп’ютерну верстку вона ще, либонь, здатна надіслати до «В’ю Принтинг», але ніхто не в силі привезти сюди вранці готові газети. Їй подумалося, що на ранок ніхто не зможе підійти до кордонів Мілла ближче, ніж на п’ять миль. По всьому периметру. На її щастя, в колишній друкарській кімнаті стояв великий потужний генератор, фотокопіювальна машина була – звір, Джулія також мала запас паперу, понад п’ятсот пачок. Якщо вдасться залучити на допомогу Піта Фрімена… або Тоні Гая, котрий пише про спорт…
Тим часом Горес нарешті прийняв позу. Коли він закінчив свою справу, до діла взялася вона з маленьким зеленим пакетиком, позначеним написом «Собачий послід», гадаючи, що подумав би Горес Ґрілі про цей світ, в якому вибирання з ринви собачого лайна вважається не просто соціально відповідальною дією, а прописаним законом обов’язком. Він би, либонь, застрелився, подумалось їй.
Заповнивши й зав’язавши пакет, вона знову спробувала подзвонити.
Безрезультатно.
Джулія відвела Гореса додому і нагодувала.
Мобільний задзвонив, коли вона застібала плащ, збираючись їхати до бар’єра. Порпаючись у кишені, вона ледь не впустила додолу камеру, яку перед тим повісила собі на плече. Надибала телефон, поглянула на вхідний номер і побачила напис АНОНІМНИЙ.
– Алло? – промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.
– Місіс Шамвей? – чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.
– Міс Шамвей. З ким я говорю?
– Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.
– І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? – вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось – це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.
– Мені потрібно зв’язатися з особою на ім’я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?
Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді-Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як – вона була цього певна – його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв’язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.
– Міс Шамвей? – Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. – Ви тут?
– Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн-стрит. Так що?
– Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає…
– Там зачинено…
– …а дротовий зв’язок, звісно, не працює.
– Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними телефонами. Хоча я зауважила, що ви без будь-яких проблем додзвонилися до мене, що наводить на думку, чи не саме на вас лежить відповідальність за все це. – Ця її гнівна тирада – як і сарказм, породження страху – саму її здивувала. – Що ви наробили? Люди, що це ви там наробили?
– Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.
Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.
– Щодо мобільних, так, – промовив він. – Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.
– Сумніваюсь.
– Справді? – промовив він зацікавлено, не гнівно. – У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?
І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.
– Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, – промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.
– Капітаном?
– У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.
– Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.
– Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…
– Щасливчик.
– … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.
Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.
– Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар’єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…
– Він так себе по-старому й називає, невже? – здивовано перепитав Кокс.
– Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.
– Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об’єднаному комітеті начальників штабів.
– Я мушу бути вражена? – Та так воно й було, трохи.
– Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…
– А це можливо, як ви вважаєте?
– Перестаньте, – обірвав він її. – Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу – головний. Ви можете виконати моє прохання?