Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Мені того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобі повідати, це те, що за порожнім містечком є зовнішня стіна, а поза зовнішньою стіною є велика тріщина в землі, заповнена монстрами, котрі морочаться, злягаються, плодяться і плекають наміри видертися звідти. Колись над тим місцем пролягав міст, але він давно завалився. «У часи предковічні», — як то говориться. Вони там такі жахливі, що звичайний чоловік або жінка від одного погляду на них глузд втратять.
Вона обдарувала Сюзанну власним поглядом. Безперечно глузливим.
— Але для стрільця вони ніщо. Для такої, як ти, вони ніщо.
— Навіщо ти з мене глузуєш? — спитала Сюзанна тихо.
Мія поглянула здивовано, а тоді всміхнулася.
— Хіба це була моя ідея, припертися сюди? Стирчати тут на собачому холоді в той час, як Око Короля паскудить обрій і плямує своїм брудним світлом навіть сам місяць? Аж ніяк, пані! Це твоя ідея, тож нічого тобі на мене тут клепати своїм язиком!
Сюзанна могла б відповісти, що, перш за все, не їй належала ідея понести дитину від демона, але зараз був найгірший момент для сварки в стилі «це ти винна, бо ти винна завжди».
— Я не клепаю, — сказала Сюзанна. — Просто питаю.
Мія відмахнулася різким жестом, немов кажучи: не розмінюйся на дріб’язок, — і відвернула лице від Сюзанни. Буркнула собі під ніс:
— Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає. Але в будь-якому випадку — ти мене слухаєш? — свого малюка я виношу. Хай би там як не випали карти. Виношу і вигодую!
Сюзанна раптом багато чого зрозуміла. Мія глузувала, бо сама була налякана.
Окрім власного знання багатьох речей, великою мірою вона була Сюзанною.
Та ж фраза «Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає» — це з «Невидимки» Ралфа Еллісона. [31] Вселившись у Сюзанну, Мія отримала щонайменше дві особистості за ціною однієї. Врешті-решт, це ж саме Мія витягла з забуття (чи з глибокої сплячки) Детту, а саме Детта полюбляла цю фразу, яка демонструвала нутряне презирство й недовіру негрів до того, що іноді називалося «післявоєнною покращеною освітою для негрів». Може, нема диплома Моргаузу і взагалі освіти не маю — означає: я знаю те, що знаю, слухами земля повниться, добрі люди розповіли, телеграф джунглів передав депешу…
31
Ралф Волдо Еллісон (1914–1994) — афроамериканський письменник, 1953 р. отримав Національну літературну премію за роман «Людина-невидимка».
Сюзанна врешті наважилася.
— Міє, а від кого твій малюк? Ти знаєш ім’я того демона, котрого можна вважати його батьком?
Мія усміхнулася. Сюзанні не сподобалася її усмішка, забагато в ній було від Детти, надто багато зухвалості, глузливої зарозумілості.
— Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутній демон, правду кажучи. Людиноподібний демон! Так і мусило трапитись, бо справжні демони — тобі варто про це знати — оті, покинуті на берегах світів, які обертаються навкруг Вежі відтоді, як занепав Прим, ті демони безплідні. І не без поважної причини.
— А як же тоді…
— Батько мого малюка — твій дін, — перебила її Мія. — Атож, його батько Роланд з Ґілеаду. Нарешті з’явиться онучок у Стівена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилі, цього вже ніколи не взнати.
Сюзанна вирячилась на неї, геть забувши про холодний вітер, що віяв з пустки Дискордії.
— Роланд?.. Не може цього бути! Він був поряд зі мною, коли демон перебував усередині мене, він якраз витягував Джейка з маєтку в Датч-Гіл, і злягання — це останнє, що могло йому тоді спасти на думку… — Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доґані. Її очі. Ті її сині очі вбивці. — Ні. Ні, я не можу в це повірити.
— Однак його батько — Роланд, — наголосила Мія. — І коли малюк прийде у світ, я назву його ім’ям із твоєї пам’яті, Сюзанно з Нью-Йорка, тим ім’ям, яке ти запам’ятала в ті часи, коли вивчала замкові подвір’я, всякі мерлони, требушети та барбакани. А чом би й ні? Ім’я гарне, підходяще.
«Вступ до середньовічної історії» професора Мюрі, [32] ось про що вона каже.
— Я назву його Мордред, [33] — промовила вона. — Ростиме він швидко, швидше за людину, оскільки натуру має демонську. Він виросте сильним, мій любий хлопчик. Моє уособлення всіх будь-коли сущих стрільців. І отже, як і той Мордред з твоєї казки, він замордує свого батька.
32
Гілберт Мюрі (1866–1957) — британський історик, один з найбільших світових знавців культури античності та середньовіччя.
33
Мордред — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, син короля Артура, котрий намагається вбити свого батька.
По цих словах Мія, нічия дочка, здійняла руки до обсадженого зірками неба і заволала, але що звучало в тім крику — жах, печаль чи радість, — Сюзанна зрозуміти не могла.
ДВА
— Пригощайся, — запропонувала Мія. — Ось що в мене є.
З-під свого серапе вона видобула гроно винограду і паперовий пакет з жовтогарячими фруктами лаконосу, пухкими, як її черево. Звідки, дивувалася Сюзанна, могли взятися ці фрукти? Може, їхнє спільне тіло зараз сновидою гуляло там, у «Плаза-Парк»? Може, в номері стояв кошик з фруктами, якого вона не зауважила? Чи ці фрукти — плоди чистої уяви?
Та яка різниця. Апетит, якщо вона його до того й мала, тепер, після зізнань Мії, її покинув. Той факт, що повідана нею історія була неможливою, тільки додавав їй жахливості. А ще вона не могла перестати думати про дитинча в утробі, побачене нею на одному з тих телеекранів. І про ті його сині очі.
— Ні. Такого бути не може, чуєш? Це неможливо!
Вітер, що дув крізь прогалини між мерлонами, пронизував її до кісток. Вона підважилася на руках, зісковзнула з візка, примостилася під галерейною стіною поряд з Мією і, задивившись вгору на чужі зірки, прислухалася до невпинного виття вітру.
Мія напихалася виноградом. З одного кутика її рота стікав сік, а з протилежного кута вона зі швидкістю кулемета випльовувала кісточки. Проковтнула, утерлася і промовила.
— Може. Ще й як може бути. Та що тут гадати: все так і є. А ти все ще рада, що прийшла сюди, Сюзанно з Нью-Йорка, чи вже вважаєш, що краще було б не вдовольняти власної допитливості?
— Якщо я мушу розрішитися не своєю дитиною, я волію знати геть усе про цю дитину. Ти здатна це зрозуміти?