Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
До першої сирени приєдналося ще дві чи три, і вони наближалися.
— Уперед! — верескнув Джек. Чулося, що він уже на межі істерики. — Уперед, довбані страхопуди, взяти їх!
Роланд подумав, що рештки харцизяк могли б атакувати їх дві хвилин тому, ну, може, навіть ще секунд тридцять тому, якби Андоліні очолив їх особисто. Але тепер перспективу фронтальної атаки закрито, до того ж Андоліні мусить добре розуміти, що, якщо він поведе своїх людей з обох боків крамниці, Роланд з Едді познімають їх, немов глиняних пташок у тирі під час змагання на ярмарку. Йому залишилася єдина дієва стратегія — облога або довгий обхід з флангів через ліс, але Джек Андоліні не мав часу на жоден з цих варіантів. Та й залишатися там, де є, теж було проблематично. Скажімо, тоді йому світить знайомство з місцевими полісменами або з пожежниками, якщо вони з’являться першими.
Роланд смикнув до себе Джона, щоб тихо йому прошепотіти:
— Нам треба зараз же звідси вшитися. Можете нам допомогти?
— О, авжеж, гадаю, так.
Вітер перемінився. Повіяло протягом крізь розбиті передні вітрини універсаму, тим місцем, де ще недавно стояла задня стіна, і крізь задні двері. Дим від дизельного пального стелився чорний, маслянистий. Джон закашлявся, відганяючи його.
— Ходімо за мною. Та швидше ворушімо ногами.
Джон поспішно рушив засміченим заднім майданчиком крамниці, переступив через розламаний ящик, прослизнув між поіржавілою сміттєспалювальною піччю та купою ще іржавіших деталей якоїсь машини. На найбільшій був напис, який Роланд уже зустрічав у своїх мандрах: JOHN DEERE.
Роланд з Едді йшли задом наперед, прикриваючи Джонові спину, кидаючи короткі погляди собі через плече, щоб не перечепитися об щось. Роланд ще не зовсім втратив надію на те, що Андоліні зробить останній ривок і він зможе його вбити, як одного разу вже був зробив це. На березі Західного моря це було — аж ось він знову вигулькнув, і не просто повернувся, а на десять років молодшим.
«Тоді як я, — подумав Роланд, — почуваюся щонайменше на тисячу років старішим».
Проте це не зовсім було правдою. Так, він зараз страждав — нарешті — від хвороб, на які природно мусить очікувати літня людина. Але він знову мав ка-тет, який мусить захищати, і не просто такий собі ка-тет, а складений зі стрільців, і вони надавали такої свіжості його життю, на яку він ніколи й сподіватися не міг. Знову для нього це щось значило, не сама тільки Темна вежа, а все оце. Отже йому хотілося, щоб Андоліні показався. Він мав надію, що, якщо вбити Андоліні в цьому світі, той так і залишиться мертвим. Бо цей світ був інакшим. У ньому присутня якась вібрація, якої нема в інших світах, навіть у його власному. Він відчував її кожним своїм нервом і кісточкою. Роланд подивився вгору й побачив саме те, на що очікував: хмари пливли вервечкою. Поза межею безплідного ґрунту стежина вела до лісу, її початок було позначено парою величеньких гранітних брил. І тут стрілець побачив тіні у формі «риб’ячих хребців», вони були хоч і нечіткі, та все ж вказували в одному напрямку. Щоб їх побачити, треба було придивитися, але раз побачивши, їх уже ні з чим не сплутаєш. Як і в тій версії Нью-Йорка, де вони знайшли порожній мішок на пустищі й Сюзанна побачила бродячих мертвяків, цей світ був справжнім, тим, де час завжди біжить в одному напрямку. Можливо, їм вдасться, якщо вони знайдуть двері, перескочити в майбутнє, як це, на його переконання, зробили Джейк і Каллаген (бо Роланд теж пам’ятав той вірш на паркані і тепер його зрозумів, принаймні його частину), але тут їм ніколи не повернутися в минуле. Це був реальний світ, той світ, де рахунок на кинутих костях залишається назавжди, світ найближчий до Темної вежі. І вони все ще перебували на Шляху Променя.
Джон вивів їх на стежку до лісу і повів нею швидко, подалі від стовпів густого темного диму і виття сирен, що неухильно наближалося.
ЧОТИРИ
Вони не пройшли й чверті милі, як Едді побачив між деревами сині полиски. Стежка була слизькою від опалих соснових голок, а коли вони дійшли до фінального спуску — того, що вів униз, до довгого вузького захопливо гарного озера, — Едді побачив, що хтось побудував тут березові поручні. А потім коротку гатку, що видавалася у воду. До гатки було прив’язано моторного човна.
— Це мій, — сказав Джон. — Я на нім приплив по закупи і трохи собі щось з’їсти. Не чекав ні на який клопіт.
— А натомість отримав, — промовив Едді.
— Атож, це таки правда. Обережніше тут, наприкінці, якщо не хочете з’їхати на дупі. — Джек жваво спускався схилом, тримаючись за поручні для рівноваги, і радше сковзав, ніж крокував. На ногах у нього були старі, стоптані робочі чоботи, що виглядали б цілком своїми у Серединному світі, подумалось Едді.
Він ішов слідом, обережно наступаючи на поранену ногу. Роланд був замикаючим. Позаду них раптом щось вибухнуло, різко й лунко, мов перший постріл потужної гвинтівки, але набагато гучніше.
— Це, певне, Чіпів пропан. — промовив Джон.
— Благаю прощення?.. — перепитав Роланд.
— Газ, — спокійно пояснив Едді. — Він має на увазі газ.
— Атож, пічний газ, — погодився Джон. Він ступив на свій човен, ухопився за стартерний шнур «Евінруда» [43] і смикнув. Двигун, невеличка надійна швейна машинка на двадцять кінських сил, завівся з першого оберту. — Давайте, залізайте, хлопці, й робімо звідси драла, — буркнув він.
Едді ступив у човен. Роланд на мить затримався, щоб тричі клацнути собі по горлу.
43
Норвезький емігрант у США Оле Евінруд побудував перший у світі підвісний двигун 1909 р. і заснував фірму з їх виробництва, яка існує й тепер під його іменем.
Едді вже був бачив, як він проробляє цей ритуал перед тим, як перетнути відкриту водойму, і тоді загадав собі розпитати Роланда щодо цього. Нагоди так і не трапилося; перш ніж питання потрапило йому на уста, між ними прослизнула смерть.
П'ЯТЬ
Човен рухався плавно й граціозно, як будь-яка моторна посудина, наїжджаючи на власне відображення у воді під літнім небом найпрозорішої сині. Позаду них цю синяву забруднювала хмара темного диму, здіймаючись вище й вище, неквапом розносячись ушир. Десятки людей, здебільшого у шортах або купальних костюмах, стояли по берегах цього невеличкого озера, обернувшись у напрямку диму, приклавши долоні дашками до лоба проти сонця. Мало хто, якщо взагалі були такі, помітив, як повз них спокійно проплив скромний моторний човник.
— Це озеро Ківейдін, [44] на той випадок, якщо вам цікаво, — сказав Джон. Він показав рукою вперед, туди, де у воду видавався інший сірий причал. Поряд з ним містився невеличкий акуратний елінг, білий, з зеленого кольору окантовкою й прочиненими воротами. Ще звіддаля Роланд з Едді побачили, що там погойдуються на прив’язі каное і каяк.
— Мій елінг, — додав чоловік у фланелевій сорочці. Його вимову майже неможливо було б відтворити звичайними літерами — ця фраза прозвучала приблизно як міу уелінь, — але вони обидва його чудово розуміли. Схожим чином розмовляли мешканці Кальї.
44
Ківейдін — озеро в окрузі Оксфорд, штат Мен.
— Має доглянутий вигляд, — сказав Едді. Головно, аби сказати хоч щось.
— Еге, атож, — погодився Джон. — Я про все тут дбаю, за всім доглядаю, подеколи теслярую. Що б то був за бізнес, аби я мав тут якесь розвалище, еге ж?
— Та отож, — посміхнувся Едді.
— Мій дім десь за півмилі від берега. Звати мене Джон Каллем, — він простягнув праву руку Роланду, другою продовжуючи тримати курс човна прямо від стовпа диму і в бік елінгу.
Роланд потис простягнуту йому руку, котра виявилася приємно твердою.
— Я Роланд Дескейн з Ґілеаду. Довгих днів і приємних ночей, Джоне.
Слідом і Едді простягнув свою руку:
— Едді Дін з Брукліну. Приємно познайомитися.
Джон поручкався з ним доволі легко, але уважно приглядаючись до Едді. Коли вони роз’єднали руки, він спитав:
— Юначе, щось оце саме зараз трапилося? Щось же трапилося, хіба ні?
— Не знаю, — відповів Едді. Не цілком щиро відповів.
— Ти давненько не навідувався до Брукліну, синку, хіба ні?
— У мене нема диплома Моргаузу… — промовив Едді Дін, а тоді скоромовкою, щоб встигнути: — Мія замкнула Сюзанну. Замкнула в 1999-му році. Сюзі може дістатися Доґана, але то марнота. Мія відімкнула пульт керування. Сюзі нічого не може зробити. Вона ув’язнена. Вона… вона…