Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Стрілець вхопив Едді під руку так само автоматично, як був примружив очі від раптового сплеску сонячного світла. Ще стоячи на кам’янистій, вкритій кістяним пилом долівці Печери дверей, він відчував, які напружені м’язи в юнака, і відчув, як вони розслабилися, коли голова Едді зустрілася з одвірком. Але Едді стогнав, намагався щось казати, отже, він, принаймні частково, був притомний.
— Едді, за мною! — схоплюючись на рівні, гаркнув Роланд. Гострий біль вибухнув у правому стегні і продер йому ногу аж до коліна, та він навіть не скривився. Фактично, майже не завважив того болю. Він потяг Едді за собою в бік якоїсь будівлі повз щось, що навіть Роланд упізнав як колонки для заправляння автомобілів. Тут на них
Едді все ще залишався у напівпритомному стані, і то в найкращому випадку. Ліва щока в нього була забризкана кров’ю з рваної рани на голові. Однак він щосили намагався ворушити ногами і зумів подолати три дерев’яних сходинки до якогось, як зрозумів Роланд, універсаму. Трохи меншого за крамницю Тука, але не так щоб…
Хльосткий, мов удар нагая, звук пролунав позаду й трохи правіше. Стріляли доволі зблизька, що додало Роландові впевненості — якщо він встиг почути звук пострілу, отже, стрілець промазав.
Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.
— Рола… — голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. — Роланде, що… хто… УХФ! — Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.
Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» — і за мить озвався скоростріл — та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, — міські оголошення, гадав Роланд — розвіялися в повітрі.
У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду — на Роланда й Едді — і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди — та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися — були не люди, а якісь вівці.
— На підлогу! — заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. — Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!
Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки — ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.
Більше того. Вони на них чекали.
— Усередину! — волав хтось. — Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!
— Едді, — гаркнув Роланд. — Тепер уже ти мусиш мені допомагати.
— Га?.. — розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.
Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.
— Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!
Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало — не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, — і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.
— Що тут збіса діється? — гарячково гукнув хтось хрипким голосом. — Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?
— Лягай! — відповів Роланд, не озираючись. — Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.
— Роби, що він тобі каже, Чіп, — відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.
Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій — ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска — МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні — гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ — лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.
Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.
Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:
— Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!
Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:
— Містере, що тут збіса…
Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», — а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад з лівої скроні крамаря. Подряпина, вирішив Роланд, легке поранення, принаймні поки що, нічого страшного. А якби Роланд його не відпихнув, от тоді…