Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Але ж гарний на вигляд, — перебив Едді. — Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.
Роланд подивився на нього без посмішки.
— Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.
На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.
— Ну, як скажеш, — промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.
ТРИ
Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.
— Мені здається, тут порожньо, — сказав він. — Але в кухні я бачу світло.
— Еге ж, — погодився Едді. — Джоне, в мене…
— Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе — це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.
— Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?
Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.
Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:
— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.
— Схоже, ви в цьому впевнені.
— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?
Едді кивнув.
— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він. казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».
— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?
— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.
— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар, [56] а потім знову повертається до неї.
56
Кезар — одне за наймальовничіших озер (площа — 1016 га) на південному заході штату Мен.
Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.
— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.
— Невже? Ти певен?
Роланд кивнув.
— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.
Джон Каллем знічено посміхнувся.
— Сподіваюся, що ні, — промовив він. — Мушу подякувати тобі за комплімент. — Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: — Якщо це дійсно комплімент.
— Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.
Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.
— У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, — повідав він. — Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…
Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.
— Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.
У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?
— Хай вам щастить, — сказав він і потиснув старому руку. — Довгих днів і приємних ночей.
— І вам того ж, хлопці, — відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. — То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?
— Най так, — відповів стрілець. — Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.
— А щодо цього старого «форда»…
— Або прямо тут, або десь поблизу, — сказав Едді. — Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.
Каллем вишкірився.
— Атож, саме це я й хотів тобі порадити.
— Vaya con dios, [57] — промовив Едді.
Каллем вишкірився.
— І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. — Він зробив паузу. — Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.
Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:
— Дан-тете.
Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема — тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, — нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…
57
Господь вас бережи (ісп.).
Параноя.
Просто параноя.
Едді викинув з голови ці думки.
ЧОТИРИ
Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.