Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Щось луснуло. Едді підхопився на рівні, йому стрельнуло вгору по нозі свіжим болем від рани в литці. То був сірник. Роланд прикурював чергову сигарету. На цераті, що покривала стіл, поряд з іншими двома лежав її відірваний фільтр. На вигляд вони були, немов пігулки.
— Ось, що ви мені тоді сказали, — промовив Едді, раптом ураз заспокоївшись. Гнів витік з нього, як висмоктана з ранки зміїна отрута. Роланд надав йому можливість це зробити, і, попри прикушений до крові язик і скривавлені долоні, Едді був йому вдячний.
— Що б я тоді не казав… Я перебував під тиском… Я боявся, що ви самі можете мене застрелити!
— Ви сказали, що маєте конверт з датою — березень 1846 року. Що в конверті є аркуш паперу з написаним на ньому ім’ям. Ви сказали…
— Я заперечую…
— Ви сказали, що, якщо я назву написане на тім аркуші паперу ім’я, продасте мені ділянку. За один долар. І з умовою, що ви отримуватиме набагато більше — мільйони — десь до 1985 року… скажімо так.
Тауер видав регіт, що був схожий на короткий гавкіт.
— А чому б вам не запропонувати мені ще й Бруклінський міст на додачу?
— Ви пообіцяли. А тепер ваш батько спостерігає за тим, як ви збираєтеся порушити обіцянку.
Кельвін Тауер заверещав:
— Я заперечую кожне ваше слово!
— Заперечуй і будеш проклятий, — промовив Едді. — А тепер, Кел, хочу тобі ще дещо сказати, дещо таке, що відомо мені від мого розбитого, але все ще живого серця. Ти їси гірку їжу. [62] Ти цього не розумієш, бо хтось напоумив тебе, буцімто та їжа солодка, а твої власні смакові рецептори заніміли.
62
Алюзія на біблійну розповідь про те, ще Господь заповів ізраїльтянам на Пасху їсти прісний хліб і гіркі трави на знак їх виходу з єгипетського рабства.
— Я не розумію, про що ви тут говорите! Ви божевільний!
— Ні, — промовив Аарон. — Він при розумі. Це ти божевільний, якщо не хочеш його послухати. Я гадаю… Я гадаю, він дарує тобі шанс переосмислити власне життя.
— Упокорися, — промовив Едді. — Хоча б раз вислухай кращого янгола, замість того, іншого. Той інший ненавидить тебе, Келе. Він тільки й того хоче, що вбити тебе. Повір мені, я знаю.
Тиша запала в кімнаті. З озера долинуло квиління гагари. З-за нього долітали не такі приємні звуки сирен.
Кельвін Тауер облизнув губи й сказав.
— Ви правду кажете про Андоліні? Він зараз дійсно в цьому місті?
— Так, — відповів Едді. Тепер він почув новий звук: вуппа-вуппа-вуп. Це наближався гелікоптер. Телевізійники? Чи ще зарано для цього, особливо в такій глушині, хіба що, років через п’ять.
Букініст перевів погляд на Роланда. Для Тауера це було несподіванкою, і почуттям провини його добряче приголомшило, проте він почав потроху приходити до тями. Для Едді це було очевидним, і він подумав (не вперше) про те, що життя було б значно простішим, якби люди залишалися в тих шухлядках, до яких ти їх вперше подумки покладеш. Йому не хотілося гаяти час на сподівання того, що Кельвін Тауер раптом виявиться сміливцем або троюрідним небожем якоїсь гідної людини, та хоч би те й інше разом. А ну його к чорту.
— Ви справді Роланд з Ґілеаду?
Роланд роздивлявся його крізь висхідні кільця сигаретного диму.
— Ти кажеш правду, я кажу — дяка тобі.
— Роланд з Ельдів?
— Так.
— Син Стівена?
— Так.
— Онук Аларика?
У Роландових очах промайнуло щось схоже на подив. Едді здивувався напевне, але відчуття втомленого полегшення в ньому переважало. Питання, які ставив Тауер, могли означати дві речі. Перша: йому було відомо більше, ніж лише Роландове ім’я і його фах. Друга: він почав повертатися до тями.
— Атож, Аларика, — кивнув Роланд. — Рудоволосого.
— Я нічого не знаю про його волосся, але знаю, навіщо він пішов до Гарлана. А ви?
— Вбити дракона.
— І він зробив це?
— Ні, він запізнився. Останнього у тому світі дракона вбив інший король, котрого й самого вбили пізніше.
А тоді раптом Тауер, на ще більший подив Едді, заговорив до Роланда мовою, яка в найкращому разі була англійській хіба що троюрідною племінницею. З того Едді дочув хіба таке: «Хад гіт Рол-а, фа гіт ган, фа гіт гак, фа-ган?»
Роланд кивнув і відповів йому тією самою мовою, повільно й чітко артикулюючи слова.
Коли він закінчив, Тауер, байдуже випустивши з рук сумку з книжками, сповз по стіні.
— Яким же я був дурнем, — промовив він.
Йому ніхто не заперечив.
— Роланде, ви могли б вийти зі мною надвір? Мені треба… мені треба…
Тауер почав плакати. Він ще щось сказав тією ж неанглійською мовою, знову завершивши фразу висхідною інтонацією, ніби щось запитуючи.
Роланд не відповів, а просто підвівся. Едді також встав, скривившись од болю в нозі. Авжеж, там засіла куля, він її відчував. Він схопив Роланда за руку, щоб затримати, і прошепотів стрільцеві просто у вухо:
— Не забудь, що через чотири роки Тауер і Діпно мусять бути у пральні «Затока Черепахи». Скажи їм, це на Сорок сьомій вулиці, між Другою і Першою авеню. Він, можливо, знає це місце. Тауер з Діпно були… будуть саме тими, хто врятує життя Дону Каллагену. Я майже певен цього.
Роланд кивнув, а тоді рушив до Тауера, котрий спершу зіщулився, але зі свідомим зусиллям випростався. Роланд взяв його за руку, як то роблять в Кальї, і повів надвір.
Коли вони вийшли, Едді звернувся до Діпно.
— Складайте контракт. Ділянка продається.
Діпно поглянув на нього скептично.
— Ви в цьому впевнені?
— Аякже, — відповів Едді. — Цілком упевнений.
СІМ
Контракт не забрав багато часу. Діпно знайшов у кухні блокнот (на кожному його аркуші вгорі був намальований бобер з гаслом: СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ) [63] і, вряди-годи ставлячи запитання Едді, склав договір.
Коли справу було завершено, Діпно подивився на вкрите потом обличчя Едді і запропонував:
63
Блокноти з малюнками різних звірів і кумедними гаслами випускає канадський виробник одягу — компанія Hatley, яка постулює «природну чистоту» своєї продукції.