Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Роланд дивився на нього серйозно і дещо сумно.
— Так. Нагадує.
— А селище називалося Тіан. Я завжди відчував у цій назві щось знайоме, але не міг зрозуміти чому. А тепер розумію. Той фільм називався «Чудова сімка», і, до речі, Роланде, скільки нас було тоді у траншеї, коли ми очікували на Вовків?
— Хлопці, а вам неважко було б повідати й нам, про що це ви говорите? — спитав Діпно. Але, хоча питання він поставив делікатно, обидва — й Роланд і Едді — не звернули на нього уваги.
Роланд хвилинку попорпався в пам’яті, а тоді сказав:
— Ти, я, Сюзанна, Джейк, Марґарет, Залія і Роза. Були там також і близнюки Тейвері та Бен Слайтмен, але бійців тільки семеро.
— Так. А та ланка, якої я не міг зрозуміти, — це режисер фільму. Коли роблять кінофільм, потрібен режисер, щоб керувати всім. Він у цій справі — дін.
Роланд кивнув.
— А діном у «Чудовій сімці» був чоловік на ім’я Джон Стерджис.
Роланд застиг, замислився. Потім промовив:
— Ка.
Едді вибухнув сміхом. Просто не міг стриматися. Роланд завжди мав правильну відповідь.
ОДИНАДЦЯТЬ
— Щоб ухопити біль, — сказав Роланд, — ти мусиш, тільки-но його відчуєш, прикусити ремінь. Ти зрозумів? Тієї самої миті. Вчепися в нього зубами.
— Втямив. Тільки зроби все швидко.
— Зроблю якомога краще.
Роланд занурив у дезінфектант спершу щипці, а потім ніж. Едді чекав, з ременем, що звисав з рота. Авжеж, якщо ви хоч раз бачили базову схему, її вже неможливо не впізнати, хіба не так? Роланд — герой мізансцени, посивілий старий воїн, котрого в голлівудській версії могла б зіграти якась посивіла, проте ще енергійна зірка, на кшталт Пола Ньюмена чи, можливо, Іствуда. Сам же він щеня, котрого грає молодий наразі модний актор. Хтось на взір Тома Круза, Еміліо Естевеса чи Роба Лoy. І декорації кожному знайомі — хатинка серед лісу; і ситуація, безліч разів бачена раніше, але все ще приваблива, — Закушування Кулі. Єдине, чого тут не вистачало, так це зловісного стугону барабанів удалині. А барабанів нема, — здогадався Едді, — тому що вони вже відіграли ту частину історії, де мусили бути зловісні, чи то — божі, барабани. Вони виявилися голосно підсиленою версією пісні «Зі-Зі Топ», яка звучала з вуличних гучномовців у місті Лад. Дедалі важче заперечувати їхній стан: вони — персонажі в чиїйсь історії. Та й весь цей світ…
Я не визнаю цього. Я не вірю, що виріс у Брукліні лише через помилку якогось письменника, котру пізніше виправлять під час другої вичитки. Агов, отче, я з тобою — я не визнаю, що я лише персонаж. Це, яке воно не є, а моє власне життя!
— Давай уже, Роланде, — промовив він. — Витягай цю заразу з мене.
Стрілець плеснув трохи дезінфектанту Едді на гомілку, а потім вістрям ножа виколупнув з рани кривавий згусток. Зробивши це, він взявся за кліщі.
— Едді, приготуйся закусити біль, — промурмотів він, а вже за мить Едді так і зробив.
ДВАНАДЦЯТЬ
Роланд знав, що робить, він це робив і раніше, а куля не занурилася глибоко. Все завершилось за дев’яносто секунд, але в житті Едді то були найдовші півтори хвилини. Нарешті Роланд тицьнув щипцями в стиснутий кулак Едді. Коли Едді спромігся розціпити пальці, стрілець поклав йому на долоню розплющену кулю.
— Сувенір, — сказав він. — Застрягла якраз перед кісткою. Звідти й оте шкрябання, що ти чув.
Едді подивився на плескатий шматок свинцю, а потім скинув його з долоні, і той покотився по лінолеуму підлоги, немов скляна гральна кулька.
— Мені це не потрібно, — сказав він.
Тауер, невиправний колекціонер, підібрав деформовану кулю. Тимчасом як Діпно з науковою зацікавленістю розглядав відбитки зубів на своєму ремені.
— Кельвіне, — промовив Едді, підводячись на ліктях. — У вашій шафі є книга…
— Ви мусите мені повернути мої книги, — вмент відреагував Тауер. — Вони потребують акуратного до них ставлення, не забувайте про це, юначе.
— Я певен, що вони у гарному стані, — відповів Едді, вкотре нагадуючи собі не забути прикусити язика, якщо виникне така потреба. Або вихопити ремінь у Аарона й знову його закусити, якщо не слухатиметься язик.
— Отак хай і буде, юначе. Окрім них у мене тепер нічого не залишилося.
— Так, разом з тими сорока, чи близько того, що зберігаються в твоїх банківських комірках, — додав Аарон Діпно, геть ігноруючи той злостивий погляд, яким обпалив його друг. — «Уліс» з автографом, либонь, найкраща з них, але там є також кілька абсолютно чудових томів Шекспіра і повний комплект Фолкнера з автографами…
— Аароне, чи не міг би ти помовчати?
— …і «Гекльбері Фінн», якого ти будь-якої миті міг би виміняти на «Мерседес-Бенц», — закінчив Діпно.
— Словом, там є книга, яка називається «Салемз-Лот», — сказав Едді. — Написав її чоловік на ім’я…
— Стівен Кінг, — перебив його Тауер. Він востаннє поглянув на кулю і поклав її на кухонний стіл поряд з цукерницею. — Мені казали, він живе тут неподалік. Я захопив з собою два «Лоти», а також три примірники його першого роману, «Керрі». Сподівався поїхати в Бриджтон, щоб він підписав. А тепер, гадаю, цього вже не трапиться.
— Я не розумію, що робить її такою цінною, — зауважив Едді, а тоді. — Ой, Роланде, боляче!
Роланд перевіряв ногу Едді.
— Не смикайся, — сказав він.
Тауер не звертав на це уваги. Едді знову навернув його думки до улюбленого предмета, до його пристрасті, його манії. До того, що, як гадав Едді, Горлум у Толкіна називав «своєю коштовністю».
— Ви пам’ятаєте, що я вам розповідав, коли ми обговорювали «Хоґан», містере Дін? Чи «Доґан», якщо вважаєте так за краще? Я казав, що цінність рідкісної книги — так само, як і рідкісної монети або поштової марки, — створюють різні чинники. Іноді це лише автограф…
— Ваш примірник «Салемз-Лота» не підписаний.
— Авжеж, бо саме цей автор ще дуже молодий і не дуже відомий. Колись він може стати кимось більшим, а може, й не стати. — Тауер знизав плечима, точнісінько ніби показуючи, що все залежить від ка. — Але саме ця його книга… Ну, перший її наклад становив усього сім з половиною тисяч примірників, і майже всі вони були продані в Новій Англії.
— Чому? Бо чоловік, котрий її написав, сам з Нової Англії?
— Так. Як це часто трапляється, ця книга набула цінності суто завдяки випадку. Місцева книготорговельна мережа вирішила її активно рекламувати. Вони навіть зняли телевізійний ролик, що є майже нечуваною практикою для локальної мережі роздрібної торгівлі. І це спрацювало. Мережа «Букленд оф Мейн» замовила п’ять тисяч примірників — майже сімдесят відсотків першого накладу — і вони їх розпродали ледь не всі до останнього. Крім того, як було й з «Хоґаном», там трапилися мимодруки. Не на титулі в даному випадку, а на клапані обкладинки. Перше видання «Салемз-Лота» можна впізнати по обрізаній ціні — останньої миті видавництво «Даблдей» вирішило підняти ціну від семи доларів дев’яноста п’яти центів до 8,95, але також і за прізвищем священика, надрукованому на клапані.