Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Крючок? Я не…
— Юрист.
— О, ну, так. Але я на пенсії, віддавна не займаюся практикою…
— Нам треба, щоб ти повернувся з пенсії і склав один документ, — сказав Роланд, а тоді пояснив, що саме за документ йому потрібен. Діпно закивав, тільки-но стрілець розпочав свої пояснення, і Едді збагнув, що Тауер уже, либонь, розповідав про це своєму другові. Ну, то й на краще. Натомість йому не сподобався вираз обличчя старигана. Та все ж він дав Роландові завершити промову. Не забув основи правил поведінки з клієнтом, хоч і на пенсії.
Упевнившись, що Роланд уже закінчив, Діпно сказав:
— Гадаю, я мушу вам повідомити, що Кельвін вирішив притримати цю нерухомість у своїй власності ще якийсь час.
Едді ляснув себе по здоровому боці голови, скориставшись для цього театрального жесту правою рукою. Ліву руку йому зсудомило, а в правій нозі, між коліном і литкою, знову почало болюче смикати. Майнула думка, що старина Аарон, певне, вирушав у цю подорож з запасом якихось потужних болетамівних засобів, і він наказав собі не забути попрохати в нього кілька штук.
— Благаю прощення, — втрутився Едді. — Але, в’їжджаючи до цього милого містечка, я отримав удар по голові, і, гадаю, від цього в мене притупився слух. Мені здалося, ніби ви сказали, що сей… що містер Тауер передумав продавати свою ділянку?
Діпно усміхнувся, але доволі зморено.
— Ви чудово розумієте, що саме я сказав.
— Але йому належить продати її нам! Він має листа від Стефана Торена, свого тричі прадіда, де наголошується саме на цьому!
— Кел говорить інше, — м’яко відповів Аарон. — З’їжте ще полуничку, містере Дін.
— Дякую, не треба!
— З’їж, Едді, — сказав Роланд і подав йому полуницю.
Едді взяв полуничку. Ледь стримуючись, щоб не розчавити її на гидотному носі цього сухореброго довгаля, вмочив її спершу у блюдечко з вершками, а потім у цукор в мисці. Почав жувати. І як в біса могло бути гіркотно, коли таке солодке диво тане в твоєму роті. Що Роланд (та й Діпно, до речі) цілком передбачав.
— Як сказав Кел, — почав Діпно, — «конверт, що його залишив по собі Стефан Торен, не містив нічого, окрім імені цієї людини». — Він повернув свою майже лису голову до Роланда. — Заповіт Торена, чи як це іноді називали в старі часи — його «посмертний лист», — давно пропав.
— Я знав, що було в конверті, — сказав Едді. — Він мене спитав, і я знав!
— Так він мені й розповів, — Діпно безвиразно поцивився на Едді. — Він сказав, що такий трюк може утнути будь-який вуличний фокусник.
— А він розповідав, що пообіцяв продати нам ділянку, якщо я назву йому ім’я? Що він сам це пообіцяв?
— Він заявив, що перебував під значним тиском, коли висловив цю обіцянку. І я маю підстави йому вірити.
— Чи цей сучий син гадає, що ми збираємося його надурити? — спитав Едді. Від люті йому гуло у скронях. Чи він ще коли-небудь був таким сердитим? Одного разу, здається. Коли Роланд не дозволив йому повернутися до Нью-Йорка, де він міг би дістати трохи герича. — Може, в цьому справа? Так ми не збираємось. Ми заплатимо до останнього цента його ціну, і навіть більше того. Батьковим лицем присягаюся! І серцем мого діна!
— Вислухайте мене уважно, молодий чоловіче, бо це важливо.
Едді кинув погляд на Роланда. Роланд злегка кивнув, а тоді загасив сигарету об підбор свого чобота. Едді знову подивився на Діпно, мовчки, однак похмуро.
— Він каже, що в тому-то й полягає проблема. Він каже, що ви заплатите йому символічний, сміховинний завдаток — у таких випадках зазвичай сума становить один долар — а решти він ніколи не отримає. Він стверджує, що ви його намагалися загіпнотизувати, аби він повірив, буцімто ви надприродна істота чи хтось такий, хто має доступ до надприродних сил… не кажучи вже про доступ до мільйонів корпорації «Голмс Дентал»… але він на цю дурню не піддався.
Едді дивився на нього, роззявивши рота.
— Отакі речі Кельвін розповідає, — продовжував Діпно тим самим рівним голосом, — Проте це не означає, ніби Кельвін сам у них вірить.
— Що ви збіса маєте на увазі?
— Проблема ще й утім, що Кельвін дуже важко розлучається з тим, що має, — сказав Діпно. — Він вельми вправний у розшуках старих і антикварних книг, знаєте, справжній літературний Шерлок Голмс, і дуже настійливий у їх придбанні. Я був свідком того, як Кельвін гнобить володаря книжки, котру він дуже прагне, — боюся, кращого слова тут не знайти, — врешті той здається і продає її. Я певен, іноді, аби лиш Кельвін перестав надзвонювати йому по телефону.
— Судячи з його талантів, місцезнаходження і значної суми грошей, до якої він отримав повний доступ після свого двадцять шостого дня народження, Кельвін мусив би стати одним з найуспішніших торговців антикварними книгами в Нью-Йорку або й у всій країні. Але його проблема полягає не в купівлі, а в продажу. Тільки-но він отримує щось, заради заволодіння чим добряче потрудився, для нього стає неможливою сама думка, що він може з цим розлучитися. Пам’ятаю, як одного разу колекціонер з Сан-Франциско, чоловік майже так само нарваний, як сам Кел, врешті-решт умовив його продати підписане автором перше видання «Мобі Діка». [58] Лише на цій оборудці Кел заробив понад сімдесят тисяч доларів, але після того він цілий тиждень не спав. Такі ж почуття в нього щодо того пустища на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Це єдина, окрім його книг, серйозна власність, що йому належить. І він себе переконав, ніби ви хочете її в нього вкрасти.
58
«Мобі Дік» — епічний роман про гонитву китобоїв за білим китом, написаний 1853 р. Германом Мелвіллом (1819–1891); не сприйнятий сучасниками твір тепер вважається «найвидатнішим американським романом».
Запанувала недовга мовчанка. Потім озвався Роланд.
— Але ж він все чудово розуміє в глибині душі, хіба ні?
— Містере Дескейн, я не розумію, що…
— Ні, ти все розумієш, — перебив Роланд. — А він?
— Так, — нарешті погодився Діпно. — Мені здається, що так.
— Чи розуміє він в глибині душі, що ми люди слова, котрі радше помруть, ніж не заплатять за його власність.
— Так, ймовірно, але…
— Чи розуміє він, що, якщо право власності перейде до нас і якщо ми це однозначно доведемо до відома діна Андоліні — його боса, чоловіка на ім’я Балазар…