Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Роланд підвів голову.
— А що там з прізвищем священика?
— У книзі він отець Каллаген. А от на клапані обкладинки хтось позначив його як отця Коді, тоді як насправді так звуть міського лікаря.
— Виходить, що тільки через це ціна однієї книжки підскочила з дев’яти баксів до дев’яти з половиною сотень, — зачудувався Едді.
Тауер кивнув.
— Так і є: невеликий наклад, обрізаний клапан, мимодрук. Але в колекційні справі також присутній елемент спекулятивних очікувань, що для мене є… вельми хвилюючим.
— Якщо це так можна назвати, — сухо зауважив Діпно.
— Припустімо, наприклад, що цей Кінг став знаменитим або розхваленим критиками письменником? Я визнаю, що шанси в нього на це невеликі, але уявімо собі, що тоді трапиться? Примірники з першого накладу дістати важко, отже, замість семисот п’ятдесяти доларів, ціна мого примірника може вирости вдесятеро. — Він похмуро глипнув на Едді. — Тому бережіть цю книгу.
— Я певен, з нею все буде гаразд, — сказав Едді. — І замислився, що сказав би Тауер, якби йому повідомили, що один з героїв цієї книжки тримає її на полиці в своєму, ймовірно, вигаданому парафіяльному будиночку. Будиночку священика в тому місті, що є двійником міста, яке показують у фільмі, де грає Юл Бриннер, двійник Роланда, і де також дебютує перспективний Хорст Бухгольц [66] — двійник Едді.
66
Юл (Юлій) Бриннер (1920–1985) — зірка Голлівуду швейцарсько-російсько-бурятського походження; Хорст Вернер Бухгольц (1933–2003) — німецький актор, зіграв у понад 60 фільмах, роль Чіко в «Чудовій сімці» стала його дебютом у США.
— Він би сказав, що я збожеволів, не інакше.
Едді підвівся на рівні, похитнувся злегка і вхопився за кухонний стіл. За дві хвилини світ стабілізувався.
— Можеш на неї наступати? — спитав Роланд.
— До цього ж міг, хіба ні?
— До цього в ній ніхто не колупався.
Едді зробив кілька пробних кроків, тоді кивнув. Біль спалахував у гомілці кожного разу, як він переносив вагу на праву ногу, проте так — він міг нею ходити.
— Я віддам вам решту свого перкоцету, — сказав Аарон. — Собі я ще дістану.
Едді вже було відкрив рота, щоб сказати: авжеж, звісно, давайте, та помітив, як на нього дивиться Роланд. Якби Едді погодився на пропозицію Діпно, стрілець не сказав би й слова, не змусив би Едді втратити обличчя… але ж його дін дивився на нього.
Едді згадав промову, виголошену ним перед Тауером, весь той поетичний пафос про те, що Кельвін їсть гірку їжу. Поезія чи не поезія, а сказане було правдою. Проте вочевидь це не могло стати на заваді самому Едді присісти до тих же страв. Спершу трохи перкодану, потім трохи перкоцету. І те, й інше надто схоже за втіхою на герича. І скільки ж промине часу до того, як він перестане бавитися з малюками й перейде до дорослого знеболювача?
— Гадаю, я обійдуся без «перка», — відповів Едді. — Ми вирушаємо до Бриджтона…
Роланд подивився на нього здивовано.
— Справді?
— Рушаймо. Я дорогою десь дістану аспірину.
— Астину. — Повторив Роланд з явною приязню.
— Ви певні? — спитав Діпно.
— Авжеж, — відповів Едді. — Я цілком. — А після паузи додав: — Вибачаюся, кажу.
ТРИНАДЦЯТЬ
Через п’ять хвилин усі четверо стояли посеред двору, вкритого килимом з хвої, прислухаючись до виття сирен і дивлячись на дим, що вже почав розсіюватись. Едді нетерпляче підкидав на долоні ключі від «форда» Джона Каллема. Роланд двічі перепитав його, чи дійсно так необхідна їм ця подорож до Бриджтона, і Едді двічі відповів йому, що він майже певен. Другий раз ще й додав (ледь не з надією), що Роланд, як його дін, може все відмінити.
— Ні. Якщо ти вважаєш, що нам варто поїхати побачитися з цим казкарем, то їдьмо. Хотілося б лише, аби ти сам розумів навіщо.
— Я гадаю так: коли ми туди приїдемо, то обидва все на місці й зрозуміємо.
Роланд кивнув, проте на вигляд залишався невдоволеним.
— Я знаю, що ти не менш за мене хочеш залишити цей світ — цей рівень Вежі. Отже, якщо ти дієш проти такого бажання, передчуття в тебе мусить бути дуже потужним.
Звісно, що так, але було також й дещо інше: він знову почув Сюзанну, сигнал знову долинув з її версії Доґана. Вона залишалася ув’язненою у власному тілі — принаймні так Едді зрозумів те, що вона намагалася йому повідомити, — але перебувала вона у 1999 році і з нею все було гаразд.
Сигнал прийшов, коли Роланд дякував Тауеру й Діпно за допомогу. Едді якраз був у ванні. Він зайшов туди відлити, та раптом забув про це і просто присів на закриту кришку унітаза, голова похилена, очі заплющені. Намагався передати їй зворотний сигнал. Намагався сказати їй, щоб спробувала пригальмувати Мію, якщо зможе. Від неї він отримав відчуття денного світла — Нью-Йорк о другій половині дня — і це було погано. Джейк з Каллагеном пройшли в Нью-Йорк крізь Незнайдені Двері вночі; Едді бачив це на власні очі. Вони, либонь, могли б їй допомогти, але тільки якщо Сюзанні вдасться пригальмувати Мію.
«Тримайся, — послав він, чи принаймні спробував послати звістку Сюзанні. — Тобі потрібно протриматися цей день, поки вона не відвела тебе туди, де збирається народити дитину. Чуєш мене, Сюзі? Чи ти чуєш мене? Дай мені відповідь, якщо чуєш. Джейк і отець Каллаген вже близько, ти мусиш триматися!»
«Червень, — відповів йому втомлений голос. — Червень 1999-го. Дівчата ходять з голими животами і…»
Пролунав стук Роланда у двері ванної кімнати, голос Роланда спитав, чи вже готовий Едді вирушати. До кінця дня вони мусять дістатися Черепахової алеї в Ловеллі — міста, куди, за Джоном Каллемом, найбільше вчащали нахожі, місцевості, де реальність, відповідно, стоншувалась, — але спершу вони планували заїхати у Бриджтон, щоб там, якщо пощастить, познайомитися з чоловіком, котрий, схоже, створив Доналда Каллагена і місто Салемз-Лот.
«Хохма буде, якщо Кінг зараз десь у Каліфорнії, пише там сценарій за своєю книжкою чи щось», — майнуло в голові Едді, але не вірилося йому в такий розвиток подій. Вони все ще перебували на шляху Променя, на шляху ка. Як, ймовірно, і сей Кінг.
— Вам, хлопці, варто поводитися обережно, — сказав Діпно. — Зараз тут повсюди мусить бути повно копів. Не кажучи вже про Джека Андоліні і рештки його веселої зграї.
— Якщо мова зайшла про Андоліні, — сказав Роланд, — гадаю, зараз саме час вам обом вирушити туди, де його нема.
Тауер наїжився. Едді саме цього від нього й очікував.
— Рушати зараз? Ви, певне, жартуєте! У мене список майже дюжини місцевих мешканців, котрі збирають книги — купують, продають, словом, трогують. Дехто з них розуміється на цьому, а хтось і…
Він зробив рух пальцями, ніби стриже невидиму вівцю.
— У Вермонті також можна знайти людей, котрі продадуть вам старі книжки зі своїх сараїв, — сказав Едді. — І не забувайте про те, як легко нам вдалося знайти вас. Саме ви, Кел, посприяли цьому.