Північна зірка

Грєшнов Михайло Миколайович

— Хто це?

— Твіли. Не лякай їх.

Тварини нагадували кенгуру, стрибали на задніх ногах — передні лапки-соломинки притиснуті до боків. У них були круглі голови з великими очима у чорних великих колах. Мить — і всі вони щезли у лісі.

— Твіли? Є й інші? — запитав Віктор.

— Є. Проте далеко.

Унизу тягнулись гори. Промайнула ріка. Вдалині з’явилося море, та Ела попросила повернути до гірського пасма, що біліло незайманими снігами справа.

— Ви літаєте? — запитав Віктор.

— Так, — відповіла Ела.

Віктор

був зайнятий машиною. Однак відзначив короткі, замкнуті відповіді Ели. Учора вона була жвавіша. Може, його зосередженість впливала на неї зараз — Віктор увесь віддавався польоту. Може, Ела обдумувала щось своє. І це природно, думав Віктор, хоча йому хотілося розмови, запитань до нього і запитань до неї. Дізнатися, наприклад: за морем є ще країни, чи та, над якою вони летять, єдина.

Мовби відгукуючись на його думку, Ела сказала:

— Можеш не запитувати. Я буду тобі розповідати мовчки.

Віктор кивнув.

— Це Галаї, — без слів показала Ела на гірське пасмо. — Прямо — вершина Бар… — “Певно, восьмитисячник”, — подумав Віктор. — Але ти поверни по оцій долині, — продовжувала Ела. Віктор повернув апарат. — По ріці, по ріці, — попросила Ела. Віктор повів авіет уздовж ріки. По берегах стриміли скелі. Віктор спробував підняти апарат. — Не треба, — сказала Ела. — Так втрачається краса. — Віктор збавив швидкість — летіли міжгір’ям. — Дивись, самоцвіти! — вигукнула Ела.

Скелі перетворилися на кристали червоного, синього кольору.

— Гарно, дивись!

Віктор стежив за польотом, лише краєм ока оглядав скелі.

— Люблю це місце! — Ела посунулася до лобового скла. — Ще повільніше!

Віктор повів апарат на малій швидкості.

— Як роздрібнюється сонце! Поглянь! — захоплювалася Ела.

Сонце вигравало у середині кристалів іскрами, полум’ям.

— Опустимося тут!

Крихітна галявина на березі, ущелина. Сині грані. “Як уві сні…” — подумав Віктор, опускаючи апарат.

Першою зістрибнула Ела.

— Галявина Сапфірів, — сказала вона, оголосила, як екскурсовод.

Віктор усміхнувся, зістрибнув. Опинився поруч з нею.

— Хмуришся? — Ела збагнула, що Віктору не до душі її роз’яснювальні сухі репліки.

— Ні, чому, — заперечив Віктор, — тут гарно.

Ела опустилася на траву, потягнула Віктора за рукав.

— Сядь.

Ущелина була казково-синя. Тільки у високості, де сонце торкалося граней, вони виблискували і плавилися. Ріка шуміла. Повітря, насичене вологою, було прохолодне.

— Галявина Сапфірів, — говорила Ела. — Однак ти думаєш про інше.

Віктор думав, що краса галявини холодна, він недолюблював синій колір.

— Не дивись на скелі, — сказала Ела. Рукою вона перебирала травинки.

Віктор зірвав легенький прутик — захотілося спробувати травинку на смак.

— Не треба, — Ела одібрала травинку.

— Чому?

— Музика, — відповіла Ела. — Усе довкола музика.

Віктор чув шум ріки і нічого більше.

— Ми ще не говорили про головне, — сказала Ела. — Ти назавжди прилетів до нас?

— Ні, — відповів Віктор.

— А хотів би залишитися?

— Також ні, — відверто признався Віктор.

Ела лягла на траву, задумливо закинула руки за голову:

— Навіщо було летіти?

Запитання несподіване. Віктор не був готовий до нього. Став говорити про вічне прагнення людей до нового, до знань.

— Не треба, — обірвала його Ела.

Віктор замовк.

— А якщо я тебе попрошу, — сказала вона по якійсь хвилі. — Дуже попрошу: залишся. Зі мною.

Пропозиція захопила Віктора зненацька. Знову він не був готовий.

Ела ждала відповіді.

— Бачиш… — Віктор відчував, що розмова не вдається, як і вчора. — На Землі… — Слова не йшли до нього, думки у голові розпорошувалися.

— Не треба, — втретє обірвала його Ела. — Не треба.

Звелась на ноги — тонка, як лоза:

— Я покажу тобі водоспад.

Рушила берегом. Віктор ішов за нею. Метрів через двісті звернули у бічну ущелину, і картина помінялася. Замість синіх скель звелися бурштинові — у повітрі, здається, потеплішало.

Віктор думав над розмовою, що дійшла краю. “Залишся. Зі мною”. На мить подумав: залишитися? Навіть захотів залишитися. Не тут, у синіх скелях. На теплій світлій галявині. Адже залишалися далекі предки Віктора на південних коралових островах… Дівчина йшла попереду — пливла: рухи її були наче музика. Це Віктор спостеріг з моменту зустрічі. Ступнути, підхопити її, закружляти!.. Але ж він нічого не знає. Про неї. Про цей чужий і складний світ. Все одно він підхопив би Елу на руки… Хлоп’яцтво, одразу присаджував себе Віктор. І водночас бачив, відчував кожен її крок, рух.

— Сюди, — Ела піднялася стежкою вгору. Невдовзі вони вийшли під сонце, побачили іскристий водоспад.

У жовтих, як золото, скелях він здавався золотим. Піна біля його основи горіла розплавом; нижче, у звивах берега, струмував метал, ніби випущений з плавильної печі. Ела ступнула до струмка, перестрибнула на протилежний берег. Вийшло це у неї незграбно, вона охнула, сіла на камінь.

Віктор миттю опинився поруч:

— Що з тобою?

Ела спробувала підвестися, але не могла обіпертися на ногу.

— Що? — запитував Віктор.

— Нога…

Крізь прозорі трав’яні сандалії Віктор побачив, як червоніє, спухає щиколотка. Вивих, визначив він. Підняв дівчину на руки.

— Боляче?

— Так…

Цього разу лаконічна відповідь не образила Віктора. Він переступив через струмок, поніс дівчину по стежині униз. Пухлина на щиколотці збільшувалася. Вивих, утвердився Віктор у своєму здогаді.

Йшов неквапом, притиснувши Елу до себе, щоб бачити, куди ставити ногу на ковзкій стежині. Намагаючись приховати сльози, можливо, гримасу болю, Ела заховала обличчя у нього на грудях.