Північна зірка
Шрифт:
— Нічого, — підбадьорював він, — потерпи.
Їй було нікуди подіти руки, вона обвинула ними шию Віктора.
— Нічого, — повторював він, — зараз…
Проте слів своїх не чув, може, лише думав?.. І стежини не бачив, ноги машинально намацували опору. Єдине, що він відчував, — Елу, яка гарячою грудочкою горнулася до нього. Руки Ели обіймали його, від них було гаряче, і Віктор відчував, як у ньому самому здіймається гаряча хвиля, він дужче стискав дівчину. “Ела…” В імені її була музика,
— Ело… — щойно він мріяв підхопити її на руки. І от вона з ним. — Ело!
Дихання її стихло, сльози перестали пекти груди Віктору. Зненацька вона звела обличчя. Повернулася до нього.
— Як у вас кохають? — глянула йому в очі. — На Землі?
Мить якусь Віктор не одривався від її очей. Вони ждали. Вимагали. Віктор сильніше притиснув її до себе, поцілував у відкриті губи, відчуваючи разом з жаром дихання холодок зубів.
Поклавши Елу у крісло в кабіні, Віктор с пробував вправити вивихнутий суглоб. Це йому вдалося.
— Вікторе!..
Ела міцно склепила повіки — чи то не дозволила собі плакати, чи то замкнулася в собі.
— Так? — відгукнувся Віктор.
— Що це було?..
Віктор нічого не відповів. Вона сама знає і відчуває його думки. Навіть слова про кохання були б тут непотрібні. Замість них говорили обійми, губи Ели. Вона без слів розуміла це. Може, почуття її були незрозумілі Віктору. Але його почуття, він упевнений, зрозумілі їй.
Мовчки Віктор зачинив дверцята кабіни.
— Ми полетимо?
Ела розплющила очі, глянула на Віктора так само, як там, біля струмка.
— Відлітаємо?.. — У запитанні були недомовлена думка, недомовлене бажання.
І це був чужий світ, чужа галявина з синіми скелями, дівчина, яка належала цьому світові. Віктор не міг відповісти на її запитання. “Хіба що забрати її з собою на Землю?..” — майнула думка.
Підняв авіет у повітря.
Чотири дні Ела із забинтованою ногою лежала в каюті у Віктора.
За цей час він багато дізнався про планету.
Місто біля підніжжя пагорбів зовсім не місто. Це розсадник, у комірках якого визріває музика — згустки енергії, що є мешканцями планети. Комірками необов’язково бувають кущі та дерева. Ними можуть бути твіли.
— Але ти! — вигукнув Віктор. — Ти ж земна дівчина!
— Для тебе, — відповіла Ела. — Ти мене створив своєю уявою.
— Я?
— Коли я підходила до тебе вперше — пам’ятаєш? — хіба я була така, як зараз?
Віктор, згадуючи, замислився.
— Я могла бути гілкою, твілом, — продовжувала дівчина. — Однак ти мене не помітив би.
Вірити чи не вірити?
— Така я зрозуміліша для тебе. — Ела наблизила обидві руки до себе.
І продовжувала розповідати про планету.
Невидимий народ живе.
Невидимий народ живе невидимим, невідчутним на перший погляд життям. Живе, кохає, народжується, вмирає.
— Коли дві пісні знаходять одна одну і зливаються в одне, тоді народжується від них третє — надлишок їхньої звукової енергії, сили — назви, як хочеш, — розповідала Ела. — Це дитя. Його улаштовують у комірку, і воно починає розвиватися, жити.
— Потім?
— Комірка щезає, пісня живе самостійно.
Останню фразу Віктор пропускає повз вуха: нехай щезає. Його цікавить інше.
— Життя, тим більше розумне, — говорить він, — мусить виробляти щось матеріальне, культуру.
— Музика, — заперечує Ела, — хіба це не культура? Нам приступні усі мелодії, усі пісні Всесвіту, математичні закони гармонії. Навіщо обов’язково виробляти? — відповідає вона на запитання Віктора. — Мало нам води, повітря, усієї планети?.. Наше життя, — продовжує розповідати Ела, — німе для тебе. Я можу примусити його звучати. Хочеш, поговорю з батьками?
— Тут, зараз?..
Ела змахує рукою, і в каюті виникають два голоси: фагот і скрипка.
Ела хвилину слухає, потому обриває чарівну музику.
— Про що ти говорила з ними? — запитує Віктор.
— Про сонце, про вітер. Хочу туди. — Ела киває на голубий день за ілюмінатором.
— Тобі треба лежати.
— Винеси мене, — просить Ела.
Віктор несе її до вхідних дверей корабля.
— Сядемо тут, — проказує Ела. — Ні, ні, потримай мене на руках.
— Я заберу тебе з собою, — говорить Віктор. Після розмови в синій ущелині він усе частіше думає про це — забрати з собою. Так, він забере її з собою.
— Ти ще нічого не знаєш, — заперечує Ела.
— Чого не знаю?..
— Я мушу пройти Ніч Присвяти.
— Що це означає?
— Поцілуй мене.
— Пісне моя! — говорить Віктор.
Проте він ніколи не чув, щоб вона співала.
Минали дні. Ела одужала. Вони з Віктором літали далеко, милувалися планетою.
Та увага Віктора була прикута до дівчини. У ній відбувалися тривожні переміни. Вона блідшала, худішала, на чистому лобі з’явилися перші зморшки.
— Нічого, — відповідала вона на запитальні погляди Віктора. — Так має бути.
Ці слова він чув у польотах, у кораблі, в лісі, як-от зараз, коли вони йдуть удвох по галявині. І щоразу усе настирливіше він відповідав на них пропозицією:
— Полетимо разом.
Ела відмовчувалася.
— Полетимо.
Вони зупинилися на знайомій обом стежині до міста. Віктор вдивлявся у її бездонні, невловно мінливі очі, у зіниці.
— Полетимо!.. — повторював як зачарований.
— Чому ти так говориш? — Ела злегенька відсунулася од Віктора. — Ти про мене нічого не знаєш.