Північне сяйво

Пулман Филип

— Ні, — відповіла Ліра. — Звичайно ж, ні. Я її особистий асистент.

— Особистий асистент? Ти, здається, замолода для цього, чи не так? Я думала, ви якісь родичі чи щось таке. Яка вона?

— Вона дуже розумна, — відповіла Ліра. До цього вечора вона б розповіла набагато більше, але дещо змінилося.

— Так, але щось більш особисте, — наполягала Адель Стармінстер. — Вона дружня, нетерпляча чи яка? Ти живеш тут із нею? Яка вона в особистому житті?

— Вона дуже гарна, — флегматично відповіла Ліра.

— Чим ви займаєтеся? Як ти їй допомагаєш?

—

Я роблю розрахунки і все таке інше. Як у навігації.

— А, зрозуміло… А звідки ти приїхала? Нагадай, як тебе звати?

— Ліра. Я із Оксфорда.

— Чому пані Кольтер взяла тебе…

Раптом вона зупинилася, тому що сама пані Кольтер стояла поряд із ними. Те, як Адель Стармінстер глянула на хазяйку, і те, як стривожено пурхав її деймон, виказало Лірі, що ця молода жінка зовсім не мусила бути на цій вечірці.

— Я не знаю вашого імені, — сказала пані Кольтер дуже тихо, — але я з’ясую це через п’ять хвилин, і ви вже ніколи не будете журналісткою. А тепер тихо підніміться, без скандалу, і йдіть. Я мушу додати, що той, хто вас прислав сюди, ким би він не був, також постраждає.

Здавалося, пані Кольтер була заряджена якоюсь анібаричною силою. Вона навіть пахтіла по-іншому: гарячий запах, схожий на розпечений метал, линув від її тіла. Ліра відчувала щось таке вже раніше, але зараз вона бачила, як це спрямовано на іншу людину. Бідолашна Адель Стармінстер не мала сили протистояти. Її деймон упав їй на плече, хлопнув своїми прекрасними крилами раз чи двічі й знепритомнів. Здавалося, що й сама жінка ледь трималася на ногах. Рухаючись якось незграбно, вона протиснулася крізь гомінкий натовп гостей, які голосно розмовляли, і вийшла з вітальні. Їй довелося однією рукою підтримувати свого непритомного деймона.

— Ну? — обернулася пані Кольтер до Ліри.

— Я не розповіла їй нічого важливого, — відповіла Ліра.

— Про що вона питала?

— Лише про те, що я роблю, хто я і все таке інше. Говорячи це, Ліра помітила, що пані Кольтер була сама, без свого деймона. Як це могло бути? Але за мить золотава мавпа з’явилася біля неї, і, простягнувши руки, жінка підхопила її і посадила собі на плече. Вона знову виглядала невимушеною.

— Якщо ти знову натрапиш на когось, хто явно не був запрошений, моя люба, будь ласка, знайди мене, добре?

Гарячий металевий запах зникав. Мабуть, він лише примарився Лірі. Вона знову відчувала парфуми пані Кольтер, троянди, запах сигарки та пахощі інших жінок. Пані Кольтер посміхнулася Лірі, ніби говорячи:

— Ми двоє знаємо, про що йдеться, правда? — і пішла привітати ще декількох гостей.

Пантелеймон шепотів Лірі у вухо:

— Поки вона була тут, її деймон виходив з нашої спальні. Він шпигував. Він знає про алетіометр!

Ліра відчувала, що, мабуть, так і є, але нічого не могла вдіяти. Що той професор говорив про гоблінів? Вона обернулася, щоб знову знайти його, але тієї миті, як вона його побачила, швейцар (одягнутий у спеціальне вбрання слуг для вечірок) та інший чоловік поплескали професора по плечу і тихо щось йому сказали, після чого він зблід і пішов за ними. Це зайняло не більше двох секунд і було зроблено так стримано, що ніхто нічого не помітив. Але це викликало в Ліри страх та відчуття незахищеності.

Вона блукала по двох великих кімнатах, де відбувалася вечірка, напівслухаючи розмови навколо, напівцікавлячись смаком різних коктейлів, які їй було дозволено пити, та її роздратованість зростала. Вона не бачила, що за нею хтось наглядає, доки швейцар не підійшов до неї і не сказав:

— Міс Ліро, джентльмен біля каміна хотів би поговорити з вами. Це лорд Боріел, якщо ви не знаєте.

Ліра подивилася в інший бік кімнати. Могутній сивий чоловік дивився прямо на неї і, коли їхні очі зустрілися, кивнув та поманив до себе.

Неохоче, але трохи зацікавлено вона підійшла до нього.

— Добрий вечір, дитино, — сказав він. Його голос був спокійний і командний. Голова його демона-змїї, вкрита лускою, та її смарагдові очі виблискували в світлі кришталевої настінної лампи.

— Добрий вечір, — відповіла Ліра.

— Як справи в мого старого друга Ректора Джордана?

— Дуже добре, дякую.

— Думаю, їм всім жаль було прощатися з тобою.

— Так.

— Пані Кольтер займається з тобою? Чого вона тебе вчить?

Через те, що Ліра відчувала небажання слухатися та збентеження, вона не відповіла на це поблажливе запитання правдиво чи з її звичайним польотом уяви. Замість цього вона сказала:

— Я вчу про частинки Русакова та Облаткове братство.

Здавалося, він за мить сфокусував свій погляд на ній — так, як можна сфокусувати промені анібаричного ліхтаря. Вся його увага була спрямована на неї.

— Сподіваюсь, ти мені розповіси, що знаєш, — сказав він.

— Вони проводять експерименти на півночі, — продовжувала Ліра. Зараз вона відчувала якийсь зарозумілий захват. — Як доктор Груман.

— Продовжуй.

— У них є ця особлива фотограма, за допомогою якої можна побачити Пил і людину, на яку він іде, ніби світло, але на дитину не потрапляє. Принаймні, не такою мірою.

— Пані Кольтер показувала тобі таку картку?

Ліра засумнівалася, тому що це вже була не брехня, а дещо інше, в чому їй не вистачало практики.

— Ні, — відповіла вона за мить. — Я бачила її в Коледжі Джордана.

— Хто її тобі показав?

— Він насправді не показував мені, — відзначила Ліра. — Я просто проходила неподалік і побачила її. А потім мого друга Роджера забрало Облаткове братство. Але…

— Хто показував тобі ту картку?

— Мій дядько Ізраель.

— Коли?

— Коли був у Коледжі Джордана останнього разу.

— Зрозуміло. Що ще ти вивчаєш? Я правильно почув, ти говорила щось про Облаткове братство?

— Так, але я почула про нього не від дядька. Я почула це тут.

«Що є абсолютною правдою», — подумала вона. Він пильно дивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього зі всією своєю невинністю. Зрештою він кивнув.