П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
— Ну, дещо відомо, — здивовано відповіла Енн.
— Тобі відомо, що Джеган здатний прослизати в розум людини, просочуватися між думками і поселятися там без його відома?
— Звичайно! — Абатиса здавалася мало не обуреною настільки дитячим питанням про ворога, з яким вони борються. — Але ти і ті, хто пов'язаний з тобою узами, захищені від цього. Соноходець не в змозі проникнути в розум тих, хто відданий Магістрові Ралу. Чому так, ми не знаємо, знаємо лише, що це діє.
Річард кивнув.
— Альрік. Ось причина.
— Хто? —
— Альрік Рал. Мій пращур. Я читав, що соноходці — зброя, створена три тисячі років тому під час великої війни. Альрік Рал створив заклинання — узи, — щоб захистити свій народ і всіх, хто присягне йому, від соноходців. І захисна сила цих чарівних уз переходить до кожного представника роду Ралів, наділених даром.
Зедд відкрив рот, щоб поставити питання, але Річард повернувся до Енн:
— Джеган опанував розумом одного чарівника і послав його вбити Келен і мене. Спробував зробити з нього вбивцю.
— Чарівника? — Насупилася Енн. — Кого саме? Якого чарівника?
— Марліна Пікара, — відповіла Келен.
— Марліна! — Енн, зітхнувши, похитала головою. — Бідний хлопчик! Що з ним сталося?
— Мати-сповідниця вбила його, — миттєво повідомила Кара. — Вона справжня сестра по ейджу!
Енн склала руки на колінах і нахилилася до Келен.
— Але як вам взагалі вдалося дізнатися, що…
— Ми рахуємо, що він може спробувати виконати такий трюк знову, — перебив Річард. — Але чи здатний соноходець заволодіти розумом… не тільки людини?
Енн роздумувала над питанням дещо довше, ніж воно, на думку Келен, цього заслуговувало.
— Ні, не думаю.
— Не думаєш, — схилив голову набік Річард. — Ти припускаєш чи знаєш точно? Це важливо, тому, будь люб'язна, без припущень.
Енн довго і пильно дивилася на Річарда, який відповів їй тим же, і нарешті похитала головою:
— Ні. Цього він не може.
— Вона права, — підтвердив Зедд, — я знаю достатньо про те, що він може, а що — ні. Йому потрібна душа. Така ж душа, як у нього самого. Інакше його магія просто не діє. Не може він спроектувати свій розум на камінь, щоб подивитися, про що той думає.
Річард потеребив губу.
— Значить, це не Джеган, — пробурмотів він собі під ніс.
Зедд в розпачі закотив очі.
— Що — не Джеган?
Келен зітхнула. Іноді намагатися слідувати за думками Річарда — все одно що пробувати вичерпати ложкою море.
6
А думки Річарда знову поскакали в якомусь одному йому відомому напрямку.
— А шими? Ти з ними розібрався? По ідеї, це досить проста штука. Ти з ними розібрався?
— Проста штука? — Фізіономія Зедда в обрамленні сивого волосся зробилася прямо-таки цегляною. — Хто тобі це сказав?!
Річард начебто навіть здивувався:
— Я про це читав. Так ти з ними розібрався?
— Ми прийшли до висновку, що «розбиратися» немає з чим, — відповіла Енн з ноткою роздратування.
— Саме так, — пробурчав Зедд. — Що ти маєш на увазі, кажучи, що це просто?
— Коло пише, що, хоча вони в перший момент і стривожилися, але після дослідження виявили, що шими — дуже простенька зброя, з якою легко боротися. — Річард витягнув руки. — Звідки ти знаєш, що це не проблема? Ти впевнений?
— Коло? Ох, Річард, та що ти несеш?! Хто такий Коло?!
Річард махнув рукою, ніби закликаючи до терпіння, встав і підійшов до вікна. Він відсунув фіранку. Курки не було.
Він встав навшпиньки, щоб роздивитися залитий дощем двір, а Келен тим часом відповіла за нього.
— У замку Річард знайшов щоденник. Він написаний на древнєд'харіанській мові. Вони з однією Морд-Сіт, Бердіною, яка трохи володіє мертвою мовою стародавньої Д'хари, міцно попрацювали над перекладом. Людина, яка вела цей щоденник, була чарівником, що жив в замку під час великої війни, але ім'я його невідоме, так що вони з Бердін прозвали його Коло, від древнєд'харіанського слова, що означає «Головний радник». Щоденник виявився просто безцінним джерелом інформації.
Зедд повернувся і підозріло глянув на Річарда. Потім знову перевів погляд на Келен.
— І де ж він відшукав цей щоденник? — У голосі старого чарівника виразно звучали підозрілі нотки.
Річард почав крокувати по кімнаті, задумливо потираючи лоб. Зедд, очікуючи відповіді, не зводив з Келен своїх горіхових очей.
— Він був у кімнаті з колодязем сильфіди. Внизу великої башти.
— Великої вежі. — Тон, яким Зедд повторив її слона, звучав як обвинувачення. Він знову коротко глянув на Річарді. — Тільки не кажіть мені, що мова йде про запечатану кімнату.
— Саме про неї. Коли Річард, щоб повернутися назад, знищив вежі, що розділяли Старий світ з Новим, то одночасно зірвав і печатку з тієї кімнати. І там знайшов щоденник, останки Коло і Сильфіду.
Річард зупинився за спиною діда.
— Зедд, ми тобі про все розповімо пізніше. А зараз я хочу знати, чому ти вважаєш, що шимів тут немає.
— Тут? — Насупилася Келен. — Що значить — тут?
— Тут, у цьому світі. Так звідки ти знаєш, Зедд? — Зедд тицьнув пальцем у вільне місце в колі сидячих.
— Сядь, Річард! Ти мене нервуєш, коли метаєшся по кімнаті, як бажаюча вибігти надвір собака.
Річард ще раз виглянув у вікно і сів, а Келен запитала Зедда:
— А що це таке, ці самі шими?
— А-а, — стенув плечем Зедд, — всього лише настирливі створіння. Але…
— Настирливі? — Грюкнула себе по лобі Енн. — Скажи краще, катастрофічні!
— І я їх закликала? — З тривогою запитала Келен. Вона виголосила імена трьох шимів, щоб закінчити заклинання, яке врятувало Річарду життя. Вона не розуміла значеннь слів, але точно знала: не назви вона їх, і Річард помер би буквально через декілька митей.