Паразити свідомості
Шрифт:
Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості — це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався
Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.
І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.
І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.
Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той — як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.
Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.
Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам — усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість — всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.
Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.
Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався — то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.
У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе,
Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.
Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене, бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити — це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.
Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само — наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси — моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.
Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності — своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?
Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія — чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності — становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?
Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав,— це всесвіт сам по собі.
Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.