Паразити свідомості
Шрифт:
Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.
У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона — доросла і є, можливо, вченим, поетом, вождем.
В одну мить я побачив, що роблю те саме, що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.
Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі — те, що я звикле називав "богом археології".
Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення — плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі — до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.
Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо — так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитно-зелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.
І ось я знову в своїй кімнаті — бо перед тим я був протягом багатьох годин десь-інде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту — так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно, неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.
Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік — на повсякденні речі. Я не хотів питати себе, чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будь-яку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.
Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента Англо-Індійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому, казав він далі, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог, Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем — фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і… Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім
Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми… і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість із-них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але, скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.
Райх оговтався перший:
— Слава богу, ти живий.
— Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.
Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.
З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією значною відміною: нападаючи на нього, вони не вдалися до "навальної атаки". Вони просто чинили на Райха сильний тиск протягом цілої ночі, спрямовуючи проти нього одну хвилю за одною. Перед світанком вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе виснаженим до краю. Він уже думав, що поразка неминуча, але саме в ту мить напади припинились.
Мені неважко було здогадатися, що це сталося саме тоді, коли я спрямував на них свій "вибух енергії". Райх звірив свої відчуття за часом і сказав, що паразити відступили приблизно за півгодини до того, як я подзвонив йому. Перед тим він чув сигнали відеофона, але був такий виснажений, що відповісти на них не міг.
Новина про смерть наших спільників пригнітила Райха, але пізніше моя розповідь повернула йому надію й мужність. Якомога дохідливіше я пояснив йому, як паразити зуміли підкопатися під мене і як мені довелося закликати чудотворну силу, щоб подолати їх. Райхові в ту мить було потрібне лише одне — переконатись, що він помилявся, думаючи, ніби ми безсилі проти них. Для послідовників феноменологічного методу характерна здатність дуже швидко одужувати після фізичних і психічних травм — звичайно, якщо вони перебувають у безпосередньому контакті з джерелами енергії, яка живить усі людські істоти.
За півгодини Райх був уже цілком здоровий і говорив з таким самим запалом, як і я. Протягом майже цілого ранку я в подробицях пояснював йому, якого дошкульного удару паразити завдали мені і як їм можна протистояти. Треба було навчити Райха, щоб він сам "зробив під себе підкоп" і в такий спосіб перевірив основи своєї особистості. Я побачив, що ми маємо зовсім різні темпераменти. В чомусь він був набагато сильніший, ніж я, а в чомусь — слабший.
Ополудні до нас прийшов Ребке і перебив нашу розмову. На цей час усі газети світу вже рясніли заголовками про "ніч самогубств" і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в тому. Ребке сказав, що вся територія Англо-Індійської уранової компанії, площею вісім тисяч акрів, стала неприступною через те, що її оточили вертольоти журналістів.
Швидке "зондування" психіки Ребке показало мені, що він був недостатньо сильний, аби йому можна було сказати всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю — тоді, вранці, я вже знав, що міг би зробити це, однак почуття "поваги до індивіда" стримало мене від такого кроку. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, яка була близька до правди і доступніша для його розуміння.
Ми сказали Ребке, що Анти-Кадатське товариство мало рацію: наші розкопки на горі Каратепе розтривожили величезні й небезпечні сили: "Великих Старих". Решта історії була більш-менш правдива — ті істоти мали таку психічну силу, яка могла привести людей до божевілля. Ми сказали йому, що вони поставили собі за мету знищити людство або принаймні поневолити його з тим, щоб Старша Раса могла знову панувати в сонячній системі. Але поки що вони недостатньо сильні. Якщо б нам вдалося своєчасно розбити їх, то можна було б нарешті вигнати їх з нашої галактики або й знищити взагалі.