Паразити свідомості
Шрифт:
Ми, власне, перетворили правду про паразитів на дитячу баєчку, яку можна було легко зрозуміти і яка не була надто страшна. Ми навіть дали тим істотам ім'я "цатогвани", запозичене з міфології Лавкрафта.
Скінчивши свою розповідь, ми цілком серйозно поставили перед Ребке питання: чи краще сказати людству правду про небезпеку, яка йому загрожує, чи промовчати, сприяючи тим самим виникненню паніки, що створило б ще більшу небезпеку?
Обличчя Ребке стало сірим, як замазка для вікон. Він ходив туди-сюди по кімнати, задихаючись і силкуючись угамувати астматичний напад. Я допомагав йому. Нарешті Ребке сказав, що на його думку, ми повинні розказати про все це цілому світові. Цікаво, що він аніскілечки не сумнівався в правдивості
Проте, як виявилося через годину, цатогвани цього разу випередили нас. Жорж Рібо зробив заяву агентству "Юнайтед пресе", у якій звинувачував мене й Райха у вбивстві і зловживанні довір'ям людей.
Ось уривок з тієї заяви:
"Місяць тому до мене підійшов Вінцент Джоберті, асистент Зиґмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Він сказав, що невелика група вчених організувала Всесвітню лігу безпеки і запропонував мені стати її членом. Через деякий час я познайомився з іншими членами (тут наводиться перелік прізвищ) і з засновниками ліги Вольфгангом Райхом та Гілбертом Остіном, які відкрили Кадат. Їхнє відкриття навіяло їм думку про врятування світу: вони вирішили, що увесь світ треба об'єднати проти якогось спільного ворога. Цим ворогом мали стати "Великі Старі" Кадату… Всі ми змушені були погодитися підтримувати цю брехню за будь-яких умов. Райх і Остін вважали, що лише група широко відомих учених зможе переконати світ повірити у їхню фантастичну вигадку… Як і всі інші, я мав піддатися гіпнозу, але відмовився. Нарешті, під загрозою смерті, я погодився на один сеанс. За допомогою моїх гіпнотичних здібностей я переконав їх у тому, що вже став їхнім рабом…"
Одне слово, Рібо твердив, що все те, що сталося вночі, було наслідком нашої з Райхом змови. Метою змови було переконати людство в тому, що йому загрожує небезпечний ворог. Райх і я буцімто казали, що ми помремо разом з усіма і матеріали, які викривають "Великих Старих", буде опубліковано після нашої смерті.
Фантастичний і водночас який підступний удар цатогванів! Нам здавалося, що це неможливо. Але ж самогубство двадцяти провідних учених, так само як і наше альтернативне пояснення його, були точно такі ж фантастичні й неможливі.
Якби не моя власна особиста перемога над паразитами, це для мене була б найгнітючіша мить у житті. Двадцять чотири години тому все йшло пречудово. Ми сподівалися, що через місяць, ставши грізною силою, зможемо зробити заяву перед усім світом. Тепер майже все пішло нанівець, а Рібо став союзником (чи жертвою) паразитів, обернувши наші плани проти нас самих. Що ж до переконування людства, то в цьому паразити явно вели перед. У нас не було жодного доказу їхнього існування, і вони, звичайно ж, потурбуються, щоб жоден доказ не потрапив до наших рук. Якщо б ми оголосили про існування цатогванів, Рібо відразу зажадав би доказів того, що цатогвани — це не виплід нашої уяви. Єдиними людьми, які могли повірити нам, були члени Анти-Кадатського товариства!
Несподівано Райх сказав:
— Яка користь від того, що ми сидимо отут, обмірковуючи все це? Ми сприймаємо речі надто повільно, і тому ці істоти випереджають нас. Швидкості — ось чого нам бракує!
— Що ти пропонуєш?
— Нам треба зв'язатися з Флейшманом та братами Грау й з'ясувати, в якому вони стані. Якщо настільки виснажені, як я чотири години тому, то паразити можуть їх знищити.
Зв'язатися з Берліном по відеофону було неможливо. Через надто велику кількість викликів, що надходили до Діярбакира і посилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам треба негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, "признання" Рібо стривожило Ребке, і ми мусили витратити цілих десять хвилин на те, щоб підживити його свідомість. Невдячна робота! Психічно Ребке був такий слабкий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро.
Разом із Ребке ми влаштували невеличкий облудний маневр для того, щоб збити репортерів з правильного шляху. Райх і я зробили телезапис, у якому Райх відповідав по відеофону; в цей час я стояв позад нього, далі Райх роздратовано гукнув операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками іззовні.
Ми домовилися, що запис буде показано через півгодини після нашого відльоту. За нашою спільною домовленістю один із репортерів ніби "випадково" підключився до нашої розмови і зробив запис.
Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, який брав участь у проведенні цього "заходу", записав передачу на своєму кінці, і через двадцять хвилин вона пішла в ефір з Діярбакирської телевізійної станції. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок стосовно нашої долі ходило багато. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, і тому саме цей аспект новин негайно набув широкого розголосу. Як наслідок, кілька людей, котрі впізнали нас в Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися.
Для того, щоб пройти в будинок Флейшмана, ми мусили назвати свої імена — іншого виходу не було. Але тут ми обидва відкрили досить цікавий аспект наших психокінетичних можливостей. У певному сенсі ми могли зробити себе непомітними, тобто ми могли перехопити чию завгодно увагу, спрямовану на нас, і повернути її вбік. Внаслідок цього люди просто не помічали нас. Ми зуміли пройти аж до парадних дверей Флейшмана й подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас заговорив сам Флейшман, і, як тільки ми назвали свої імена, двері розчинилися. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору.
Флейшман виглядав краще, ніж ми сподівалися, але все-таки був виснажений. Через кілька хвилин ми вже знали, що з ним було те саме, що й з Райхом,— довга ніч двобою з паразитами і раптове полегшення рівно о восьмій годині двадцять п'ять хвилин уранці, якщо вирахувати різницю в дві години між Берліном і Діярбакиром.
Почувши це, я піднісся духом: отже мені вдалося врятувати життя принаймні двом моїм колегам і уникнути цілковитої поразки.
Флейшман сказав, що брати Грау перебувають зараз у Потсдамі, в себе вдома. Він зумів зв'язатися з ними вранці до того, як кореспонденти почали заглушувати всі його сигнали… Брати Грау зберегли своє життя завдяки тому, що мали між собою постійний телепатичний зв'язок. Вони підживлювали один одного силою в нічній битві з паразитами так само, як раніше користувалися свідомостями один одного, неначе підсилювачами, для переміщення предметів. Флейшман вважав, що паразити намагалися "підкопатися" під них так само, як і під мене, але і тут братам став у пригоді їхній телепатичний зв'язок. Пізніше я довідався, що, на відміну від мене, їм не загрожувала можливість втрати їхньої особистості. Вони просто підбадьорювали й зміцнювали один одного, відмовляючись взагалі розглядати таку можливість. Успіх руйнівної діяльності великою мірою залежить від того, чи жертва нападу в даний момент самотня, чи вона діє спільно з іншими.
Наступна проблема здавалася майже нерозв'язною: як дістатися до Потсдама й зустрітися з братами Грау, або, принаймні, як змусити їх негайно прибути до Діярбакира. Будинок був оточений кореспондентами, і дюжина вертольотів прямо-таки повисли над ним. Будь-яка спроба зв'язатися з Потсдамом викликала б метушню серед кореспондентів, бо місцеві виклики легше перехопити, ніж виклики здалеку. Наскільки ми знали, імена братів Грау не було так тісно пов'язані з усією цією історією, як наші, і тому вони, очевидно, ще могли користуватися відносною свободою пересування.