Паризьке кохання
Шрифт:
— Вам не завадить трохи збадьоритись, — констатував він.
Ігор ще довго казав їй «ви», і ця шляхетна стриманість неймовірно подобалась Дарині. А те, що вони тримали свої стосунки у секреті від усіх, лише додавало особливого шарму і таємничого флеру їхньому роману. Про те, з ким зустрічається Даруся Коваль, не знав ніхто, крім Наді Павлюк.
— Не хочу, щоби всі, кому не лінь, нас без упину на язиках носили, — слушно зауважив якось Ігор. — Усім та кожному не будеш пояснювати, що це не банальна службова інтрижка.
Дарина була цілком із ним згодна. Поза роботою
— Мова не йде про діаманти та норкові шуби, — злостилася вона. — Але іграшку м’яку він міг би тобі подарувати, нє? Або квіти. Сережки срібні чи шоколадку, на крайній випадок…
— Для подарунків має бути привід, — повчала Даруся імпульсивну подружку. — День народження, приміром, чи Різдво… На такі свята Ігор завше робить мені презенти. Ніколи не забуває! А все решта — то вже меркантильність! Ти ж не думаєш, що мене його статки цікавлять?!
— Ні, твоїх мотивів я певна, — пробурчала Надійка, залишаючись при своїх.
Мрію побачити Париж Дарина плекала давно. Щось вабило її туди. До столиці кохання і моди, старовинного та вічно юного міста. Щось закликало, то гучніше, то пошепки. Штовхало на нерозважливі дії не надто забезпечену дівчину — усього лише санітарку, нехай і вельми престижної приватної медичної клініки.
Даруся вагалася довго, куди довше, ніж це собі уявляла Надійка, але за місяць до свого ювілею не втрималась і купила дві путівки до Парижа. Якщо брати завчасно, то вийде значно дешевше, пояснили їй в турагенції. Путівки обміну та поверненню не підлягають — там-таки попередили її. Дарина не знала, чи це законно, але їй було байдуже. Ні повертати, ні міняти їх вона не збиралася. Путівки були відкритими і власник сам мав вписати до них своє ім’я та дані закордонного паспорта. Дарина не могла цього зробити за Ігоря, хоча точно знала, що такий паспорт у нього є — бо інакше сюрприз не вийшов би.
Тієї п’ятниці, коли до неї додзвонилися із «Хельга-груп» банку, їй довелося галопом мчати до їхнього центрального офісу, аби через запізнення зі сплатою не почали нараховувати штрафні відсотки. Коли Дарка в картатому червоно-чорному пальті та лимонно-жовтій беретці, що дивом трималася на сяк-так закрученому волоссі, з розгону ляпнулася на стілець перед столом менеджера, той не втримався від сміху.
— Я ніколи не вміла одягатися в тон, — Дарина також розсміялася, очима розбризкуючи навколо сотні лукавих чортенят. — А коли поспішаю, то взагалі виглядаю, наче вітром підхоплена.
На що менеджер, гарненький юнак років двадцяти п’яти, вибиваючи платіжну квитанцію, заперечив:
— Ви прекрасно виглядаєте, пані Коваль.
І дуже мило почервонів, обдарований за цей комплімент ніжною посмішкою Даруні.
Наступні п’ять днів
Ігоря Даруся бачила уривками, максимум по десять хвилин, віталася та розмовляла з ним дуже офіційно. Намагалася всміхатися, бо чоло коханого чомусь рясніло стурбованими зморшками, мов недбало заправлена ковдра у поганої господині. Певно, думає, що мені подарувати, тішилась дівчина, і тут-таки турбувалася — а може, це лише втома, така ж, як у неї? Він, бідняточко з ніг падає, бо лікарі так само хворіють на грип, які там щеплення вони не роблять і як не бережуться, профілактика не завжди спрацьовує. Але нічого. Час плине, і вже дуже скоро Ігор відпочине, як у казці — все вже влаштовано.
Повертаючись додому в середу близько півночі, з останнього на цьому тижні чергування, Дарка заснула в маршрутці, та так міцно, що, не приходячи до тями, зробила два зайвих «кола пошани», доки її зіщулену фігурку на задньому сидінні не помітив водій мікроавтобуса.
— Звідки? — коротко спитав він, розбудивши дівчину. Та закліпала на нього змученими оченятами:
— З лікарні. Я там санітарка.
— Ясно, — шофер, невисокий дядько в куцому заношеному піджаку, сяк-так напнутому на грубий светер, розвернувся і потопав до свого місця, на ходу бурмочучи:
— Кажи вулицю, куди їхати, підвезу вже, де тебе подінеш, хіба це діло — поночі сама, та ще й така молода.
— Я у приватній клініці працюю, — невідомо нащо гукнула Даруся йому навздогін. — Там усе дорого!
Дядько зупинився, озирнувся і скупа посмішка загойдалася на його вустах, мов паперовий човник на хвилях весняного струмка.
— Я тридцять років за кермом, — повідомив він. — І таксистом був, і хліб розвозив… Трохи знаюся на людях, еге ж. Дорога цього вчить. По тобі видно, доню, що ти від роботи не тікаєш. То де ти, значить, живеш? Кажи, не стидайся.
— Вулиця Володимира Великого, дім сто двадцять п’ять, — відповіла дівчина і солодко позіхнула. — Дякую.
Не зважаючи на стому, в ніч із середи на четвер дівчина не спала. Дарина була певна, що вимкнеться, заледве її голова торкнеться подушки, але помилилася. Аж до самого світанку вона крутилася у ліжку. Сон ніяк не приходив, тільки пекельно, до сліз, боліли очі, та голова йшла обертом, як від передозування кофеїном. Утративши терпець та рештки надії на сон, Дарина підвелася, зварила каву та почала пакуватися.
У неї взагалі було небагато речей. Вона взагалі не розуміла тих, хто їдучи куди-небудь на два дні, тягне за собою валізу розміром із залізничний вагон. Проте для зустрічі з Парижем Даруся таки приготувала дещо особливе. Зі щоденного прогнозу погоди в Європі вона довідалася, що навіть кінець листопада у Франції обіцяє бути досить теплим і цілком сухим. Тому й наважилася купити ту сукню. Витратила півзарплати, що було повним безумством. Значно ліпше було б відкласти втрачені гроші на саму подорож.