Паризьке кохання

Чагровська Лариса

Ігор увійшов до зали рівно о сьомій, як обіцяв. Доки він шукав поглядом Дарину, та дивилася на нього і милувалася. Який же він у неї гарний! Вбраний у сірий діловий костюм. Ігор завжди ходив у костюмах. Та у бежевий плащ. Такий стрункий і підтягнутий, щирий, однак не багатослівний, і… дуже красивий! Справді, найчарівніший чоловік з усіх, яких вона коли-небудь бачила. І він її кохає! Він просто надзвичайний!

Дарина помахала йому зі свого кутка. Вона навмисне обрала столик на двох прямо біля вікна, за яким вже панували густо-сині

осінні сутінки. Ігор, помітивши її, коротко всміхнувся, кількома кроками перетнув невеличке затишне приміщення, де вони часто бували, і опустився на стілець навпроти Дарусі. Вона потягнулася до нього за поцілунком, який і отримала — звичний, у щічку.

— Привіт. Ти вже зробила замовлення?

— Уже. Я навіть встигла з’їсти купу кілокалорій і запити їх кавою.

Ігор осудливо похитав головою.

— Чим ти тільки забиваєш собі судини? Я так розумію, атеросклероз тебе не лякає.

— Будь-який різновид склерозу лякає мене лиш можливістю забути твоє ім’я. Але дякую, мені приємна твоя турбота. Як пройшов день, любий?

— Як завжди, — Ігор зробив знак офіціанту. — Я візьму салат «Цезар» з телятиною, будь ласка. Ти пам’ятаєш пані Пелех? — звертаючись уже до Дарини, промовив він. Вона кивнула.

— Ту стареньку, що схожа на бабу-ягу, з носом, як коцюба? Звісно. А що з нею не так?

— Дарусю, я тобі дивуюся. Тільки ти з твоїм янгольським характером можеш називати «старенькою» ту дідькову кревну. І спитала б краще, що не так зі мною є нині, і було, коли я здуру погодився робити їй операцію. Їй сьогодні зняли бинти і тепер вона викапана баба-яга з профілем римських патриціїв.

Дарина розсміялася.

— Ти насправді так не думаєш. Ну зізнайся, ти ж любиш своїх пацієнтів?

Ігор знизав плечима.

— Так, авжеж. Вони мене годують.

— Ні, не будь циніком, любий. Ти все одно мене не переконаєш у своїй корисливості. Ти не такий. Для мене інше є загадкою…

— Що саме?

— Чому люди вважають, що, виправивши носа чи підтягнувши щоки, досягнуть в житті чогось більшого, аніж змогли б зі своїм природним виглядом?

— Я не знаю, — промовив Ігор, дегустуючи салат. — Сам про це часто думаю. Як на мене, для того, щоб відбутися в житті, щонайменше безглуздо покладатися тільки на фасад. Є багато інших способів досягнути успіху, а плацдарм для цих досягнень завжди слід готувати заздалегідь. Усе ретельно плануючи та прораховуючи, — Люсик повчально підняв вказівного пальця. — Немає у природі ніякого колеса фортуни, а якщо і є, то воно давно заіржавіло.

— Твоя правда. І, до слова, про досягнення… Може, вип’ємо шампанського? — запропонувала Дарина.

— Справжнє шампанське, — менторським тоном сказав Ігор, — буває лише у Франції. Крім того, Дарусю, ти ж в курсі — я терпіти не можу цей газований компот.

— А мені подобається, — прошепотіла Дарина, знітившись. — Ти завжди такий серйозний, серденько. Мабуть, і на власному весіллі не питимеш.

— Ну,

тоді доведеться. То що ти мені хотіла сказати?

— А ти?

— Пані, як завжди, уперед.

— Добре, — за відсутності шампанського дівчина ковтнула кави для хоробрості. — Пам’ятаєш ту обіцянку, що ти дав мені місяць тому?

— Це яку?

— Ти казав, що виконаєш будь-яке моє бажання на мій ювілей. Що не довіриш цю відповідальну справу жодному джину. Чи не так?

— Так, було. Підтверджую, — почувши це, Даруся шумно зітхнула, лише після цього втямивши, що чекала відповіді, затамувавши подих.

— Ти готовий дотримати слова?

— Ну для чого тягти кота за хвіст, Дарино? — поцікавився Ігор з ледь помітним роздратуванням. Виделка, якою він розгортав листя салату на своїй тарілці, лунко дзвякнула об фаянс. — Ясно, що готовий!

— А чому ти так на це реагуєш? — очі дівчини наповнились слізьми. Щось пішло не так. Ні, щось було не так від самого початку цієї вечері. — Я завжди починаю здалека, каюся. Та раніше тобі це подобалося.

— Даруй, — Ігор відклав виделку і, простягнувши руку, торкнувся Дарининого рукава. — Пані Пелех довела мене, якщо чесно. Дві години правдивої галицької лайки та прокльонів — то занадто навіть для мене. Ніс їй був недостатньо прямий, а її старий писок недостатньо омолодився. І все одно я не мав права зриватися на тобі. Пробач.

— Та нічого, то пусте. Усе гаразд. Я вже не серджуся, — від гніву та сліз Даруся відходила майже миттєво, усі про це знали і цілком успішно цим користувалися. Ігор примружився, обдарувавши дівчину поглядом ситого кота. Він був явно задоволений.

— Що ж, тоді скажи, будь ласка, чого ти бажаєш?

«Заміж за тебе вийти», — закортіло сказати Дарині, так сильно, що вона ледь встигла прикусити язика, а натомість урочисто, неначе фея, що володіє чарівною паличкою, оголосила:

— Хочу з тобою до Парижа на найближчий вік-енд. Там ми зможемо випити справжнього шампанського! Неодмінно на Ейфелевій вежі! Коли під нами буде цілий світ!

— Але так скоро… Дарусю, а путівки? Твоє бажання надто дороге! — Ігор виглядав заскоченим цією пропозицією, як той коханець у ліжку чужої дружини. — Ми могли б поїхати в Яремче. Або змотатися на Синевир…

— При всій моїй любові до Карпат, путівки до Парижа вже у мене. Вуаля! — жестом досвідченого фокусника Дарина видобула їх з кишені свого пальта і поклала на стіл.

Ігор витріщився на них, як на живих тарганів у своєму супі.

Ентузіазм дівчини став поволі згасати. При всій своїй наївності сліпою вона не була.

— У чому річ? Ти не радий? — запитала вона.

— Я… та ні, чому ж… та навіщо ти…

— О, ні, — до Дарусі дійшло, у чому справа, і вона засміялась від полегшення. — Я здогадуюсь, що не так. Ти вважаєш, що я не мала б так витрачатися?

— Точно! У яблучко! Може їх ще не пізно здати? — невпевненим голосом проблеяв Ігор.