Паризьке кохання
Шрифт:
Надя, побачивши придбання подруги, похмуро поцікавилася:
— Скільки?
Дарина відповіла. Надійку заціпило. Траплялося таке нечасто, тому, користуючись паузою, Даруся квапливо додала:
— Це розпродаж. Знижка п’ятдесят відсотків, модель минулорічного літа. Французька. Я просто не змогла встояти.
— Знаю я ті знижки! — оговталася нарешті Надя. — Тим крамарям аби людей дурити! Ну міряй уже, якщо купила.
Дарина послухала. Коли вона випурхнула з ванни у червоних черевичках на високих тонких, як голка, підборах та у своїй покупці, Надійка зойкнула і, простягнувши вперед тремтячу руку, обережно
— Господи, воно — твоє. Таке буває. Це плаття — твоє. Як на тебе шите, але це ще не все. Воно… ну… таке, ніби ти у ньому народилася! І таке просте на вигляд! Така… оманлива простота.
Дарина хмикнула.
— А я тобі про що?!
Сукня з яскраво-червоного трикотажу, м’якого та ніжного, як дотик коханого, щільно обтягувала руки та бюст, а від стегон розширювалася спідницею-напівсонцем. Досить коротка — за висловом Наді, тяжко, але тримається у межах пристойності — та зі спокусливим вирізом. Вона настільки личила Дарині, вигідно демонструючи стрункі ніжки та підкреслюючи тонку талію, що її ціна сама собою перестала мати хоч якесь значення. Фасон називався «Марі-Ортанс», а «Ортанс» означало «гортензія». Тому Дарусю анітрохи не дивувало, що у цій сукні вона чулася прекрасною квіткою.
За зборами час збіг непомітно. І коли Дарина подзвонила Ігорю, на годиннику була десята ранку. Коханий, здається, спав, бо відповів на її дзвінок глухуватим і сердитим голосом і швидко обірвав її перепрошення.
— Що ти хотіла, Дарусю?
— Нам потрібно зустрітися. Є важлива розмова, любий. Я тебе розбудила?
— Нє, то мобільник чортів завалився десь за кушетку і теленькав на весь кабінет. Ледве дістав його… Я ще на роботі. Давай зустрінемось «В Ольги», що біля Палацу Мистецтв. Скажімо, о сьомій вечора. — Ти маєш рацію, нам давно треба поговорити.
Ось воно, втішилася Даруся, заледве встигнувши дати відбій. Сьогодні Ігор освідчиться їй. Зробить нарешті довгожданну пропозицію руки і серця. І вона, Дарина Коваль, її прийме. Ще б пак! Бо вона не з тих самовпевнених дуреп, що у відповідь на слова любові починають крутити носом, мов флюгером: ах, я не впевнена у своїх почуттях, мені треба подумати, спитай мене іншим разом!Їй нема про що думати. Вона скаже «так». І як слід підготується до цієї знакової в її житті події. Приведе себе, нарешті, до ладу. Зробить укладку. Одягне щось святкове. Цей день вона запам’ятає назавжди! — приємно думалося Дарині.
Решту дня Дарина провела в перукарні, з наміром безжально пустити на вітер тяжкою працею зібрані кошти. За Дарусю взялася власниця перукарського салону «Квітослава» особисто.
Колись, років п’ять тому, коли дівчина щойно влаштувалась на роботу в клініку, їхня перша карета швидкої допомоги, викуплений за безцінь в якоїсь державної лікарні списаний «Рафік», привіз до клініки пані Квітку з гострим апендицитом. Операцію жінці зробили швидко і вдало, але доглядати за нею не було кому. Медсестри, тоді ще не маючи стабільної зарплати, мінялися частіше, ніж Даруся встигала випрати за ними халати, тому за пані Квітославою довелося ходити їй. І жінка цього не забула.
Пані Квітка була надзвичайною перукаркою, і, живи вона десь у Голівуді, тамтешні
— Що маєш надвечір? — поцікавилася пані Квітослава, пропускаючи крізь пальці кучері Дарини. — Ділову зустріч, здибанку з подругою чи може з мужчиною?
— Останнє, — вимовивши це, Дарина відчула, що червоніє. Велике дзеркало навпроти неї це підтвердило, і дівчина засовалася у своєму кріслі. — Це побачення. Дуже важливе. Я гадаю… впевнена, що матиму нині шлюбну пропозицію.
— Ну, — лице пані Квітки посвітлішало й стало молодшим ще на кілька років, — так і буде. Якщо він тільки не повний бовдур, і цінує те, що має. Слухай, давай ми тебе підстрижемо! Ти лише поглянь, що це таке висить? Таке волосся, а виглядає як мотузки! Зараз ми тобі гривку зробимо. Будеш левицею! І макіяж я тобі сама накладу.
— Не треба, — пискнула Даруся. — Я… тільки укладку… грошей бракує…
Пані Квітослава обурилась, войовниче заклацала у повітрі ножицями.
— А бодай мені не дождати, коли це я з тебе гроші брала?! Усе коштом закладу, дитино. Ти на це заслужила. Я тебе припрошувала ходити до мене щотижня, а ти що? За п’ять літ аж сім разів була! І про гроші нічого мені не кажи, чуєш, мала? Як ти мене виходила, то хіба за гроші?! Як з-під мене виносила, мила мене, зачісувала, то хіба премію чекала? Де там, аби цукерки дати, мусила за тобою бігати по всенькій лікарні, і то в моєму тяжкому віці! Так що маєш до «Квітки» абонемента на все моє життя.
— Дякую, — розчулена Дарина зненацька навіть для себе самої випалила, — а ці вихідні ми проведемо у Парижі!
— Ну то супер! — втішилася пані Квітка, заколюючи волосся дівчини. — То є найкраще у світі місто для заручин. Там кохання розлито в повітрі, як ті парфуми. Кавалер платить за путівки?
— Так, — відважно збрехала Даруся.
— Щедрий хлопець. Плюс на його користь. Була б ти не засватана, я б тобі порадила триматися подалі від скнар.
До кав’ярні «В Ольги» Дарина прийшла завчасно, так гарно підстрижена і нафарбована, що кілька авт на вулицях гальмували із вереском, бо водії в них задивлялися на руду красуню.
Маючи у запасі рівно півгодини — адже Ігор ніколи не запізнювався — погортала меню, зупинившись на лимонному тістечку та каві по-талліннськи, з молочним лікером. Їсти Дарусі геть не хотілося, від хвилювання пропав увесь апетит, але з самого ранку вона не мала й ріски в роті, тому змушувала себе ковтати шматки на диво смачного тістечка, згадуючи слова пані Квітки. І чому за все мусить платити чоловік? Це несправедливо! Адже саме їй спала на думку ідея про подорож до Парижа! І що вона мусила зробити? Сказати «Дай мені грошей на сюрприз, любий»? Що за маячня! Це все одно, що зажадати «Купи мені щастя!». Чи то світ став такий скажений, чи то вона надто старомодна — сумно міркувала дівчина.