Паризьке кохання
Шрифт:
Від цього жесту Дарині закололо під серцем. Але тут вона подумала про театр і запитала:
— А ви справді хочете відвідати театр?
— Так, хоч якийсь. Ми сьогодні покладемо на це всі сили.
— А ви не заперечуєте, якщо вам це вдасться, ви завтра поділитеся зі мною досвідом, і я також відвідаю якийсь театр. Це справді чудова ідея!
Ольга весело кивнула головою:
— Звичайно! А ви розкажете нам, якщо також щось побачити оригінальне. Будемо обмінюватися досвідом. — Запропонувала Ольга.
На прощання вони
— Приємної прогулянки.
— Приємної прогулянки і вам, — гукнула у відповідь Дарина.
Олине й Вікторове побажання Дарині справдились.
Спершу Дарка вирішила побувати у Луврі. Вона наче зачарована ходила від зали до зали, зовсім забувши про час. А час не те що просто минав швидко, він летів. І Даруся зовсім не здивувалася, коли, глянувши на годинника, побачила, що провела у Луврі чотири години. Й анітрохи не втомилася.
Елісейськими полями, про які вона раніше чула тільки у пісні Джо Дасена, Дарина мандрувала трохи менше, ніж Лувром. Дарці усе неймовірно подобалося… І неонові вивіски численних кінотеатрів. І розкішні магазини, до яких вона навіть зазирнути не наважувалася. І запаморочливо елегантні дами, що виходили з них, гордо тримаючи голови, як королеви. Сама не своя від захвату, Дарина просто не помічала, як усі — і парижани, і туристи — задивлялися на неї.
На Римській вулиці повз неї пройшла старша пара. Сивий добродій в довгому чорному пальті й вишукана пані у фіолетовому плащі. Пані лагідно сказала, адресуючись до свого супутника:
— Глянь, яка красуня, чи не так?
На що чоловік схвально кивнув.
Дарина зовсім не знала французької, однак здогадалася, що їй дістався комплімент від красивої пари старших людей.
Певно, Стася Палій не викликає таких емоцій у людей на вулицях! Якщо чоловік, у відповідь на запитання, чи гарна його наречена, починає читати лекцію про те, що врода це не головне. Можна й до ворожки не ходити. Ясно й так, що його пара, м’яко кажучи, страшненька.
От цікаво, Стася знає, що їй купили чоловіка? Чи вона сама його купила? Чи, скоріше за все, вона вірить Ігореві, думаючи, що той її кохає. — Думаючи про своє, брела вуличками міста кохання Даруся.
На терасі одного з ресторанів Дарина випила келих вина бозна-якого року і так легко, ніби робила це все життя. А побачивши відому в світі мережу парфумерних магазинів «Sephora», зайшла придивитися собі щось із парфумів.
Дарина прагнула знайти саме свій аромат. Щось терпке і водночас ніжне, свіже з ледь вловимим натяком на спокусу.
Вишколені продавщиці зрозуміли її без слів. Обслуговувала її висока білявка арійського типу, яка, перш ніж що-небудь запропонувати, пильно оглянула дівчину так, ніби була кравчинею, і знімала мірку з клієнтки. Третій флакон, що його послужлива блондинка підсунула Дарці під ніс зі словами:
— Спробуйте цей аромат, мадемуазель. Він повинен вам сподобатися.
Дарина
— Він неймовірний, — промовила Дарка геть забувши, що ніхто тут не розуміє української.
Однак з її захопленого вигляду продавщиця все сама зрозуміла. Вона подала Дарині дзеркало і показала рукою на її відображення:
— Шарман.
Дарина вдячно посміхнулася. Це слово вона, як і усі, знала.
Парфуми називалися надзвичайно романтично «Поема» від «Ланком».
Якби Даруся вміла створювати аромати, то зробила б собі саме такий. За сто п’ятдесят євро вона отримала парфуми, і подарунок — дезодорант і гель для душу з таким самим запахом та пробничок нового крему. Усе це було гарно запаковане і вкладене до фірмового пакета з трояндою, знайомою не одному поколінню жінок.
Місто поволі огорнули сутінки, але Даруся ще не нагулялася. Наступним пунктом у її програмі денній, себто, уже вечірній, був Монмартр.
За якусь годину вона вже була там. Людський гамір заполонив усю площу. Панувала, звісно, французька мова, із туристами розмовляли, зазвичай, англійською, але подекуди чулася російська, і ще деякі слов’янські мови. Схоже, на Монмартрі працювали художники з усього світу.
Французи кричали «О-ля-ля!» і захоплено підсвистували Дарці услід. Так, наче були матросами, котрі щойно зійшли з корабля після довгої подорожі навколо світу.
Стримані японці просто проводжали її зацікавленими поглядами. А один поляк — польську мову, як майже кожен галичанин, Даруся знала дуже добре — закричав ледь не на всю площу:
— Панове, подивіться, яка краса! Це ж богиня! І волосся як пожежа.
У відповідь на цей вигук почувся дружній і щирий сміх тих, хто зрозумів.
А Дарка поправила своє вогняне волосся й усміхаючись подумала: чув би це Ігор, може, пошкодував би, що втратив її…
Але взагалі Дарина згадувала Ігоря значно рідше, ніж вона того боялася. Це, напевно, магія Парижа. Звичайні люди, що мешкають тут, відчувають те саме, що й усі інші мешканці Землі: плачуть, радіють, закохуються, розлучаються… Усе, як скрізь. Тільки не для неї. Для неї це місто — мереживо див, найелегантніша столиця старої Європи. Для неї це — Париж.
Даруся досхочу наторгувалася з художником-сербом за картину з видом Парижа, яку пригледіла й купила для Надійки.
З оглядового майданчика помилувалася запаморочливою панорамою міста. Вона навіть діждалася вогнів, що їх до першого вечірнього шоу запалило всесвітньо відоме кабаре «Мулен Руж», і потому вирішила, що їй вже час до готелю.
Була дев’ята вечора. Нарешті дався взнаки переліт. І коли вже дівчина зійшла з Монмартрових небес до його підніжжя, і вирішила зазирнути в карту, щоби знати куди йти, з’ясувалося, що зазирати немає куди. Карту Дарка десь посіяла.