Шрифт:
Микола Куліш довго виношував задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини. За тло мали правити грандіозні події першої світової війни й революції. Та реалізувати задум письменникові вдалося в формі п'єси.
Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут.
І
1
— Уявіть
Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон.
2
Поруч за дерев'яним простінком живе безробітна модистка Зінька. Вона чеше косу. Під дверима гості.
Перший гість (читає напис крейдою на дверях).«З нагоди Великодня візитерів не приймаю». (Пауза. З досадою).Хе-хе! Оригінально!
Другий гість (ревниво, баса).Чого ж ви стали?
Перший гість.А куди мені тепер іти?
Другий гість.На Великдень у кожної господині двері гостям одчинено.
Перший гість.То я піду до вашої. Добре?
3
Зінька сміється. Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову «Патетичну сонату». Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє gravе. (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора).
4
До мене в двері стукотить Зінька:
— Можна? (Увіходить).Скажіть, сусідо, відгадайте, коли до дівчини ходить удостач мужчин, а їй раптом хочеться бігти од них до мужчини ж, то що це значить?
Я.Не знаю.
Зінька.А коли всі збираються розговлятися, а їй хочеться заговіти, то ви теж не знаєте, що воно значить?
Я.Теж не скажу.
Зінька.Невже не знаєте? І не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозуміла річ. Це значить, що прийшла… Думаєте, любов? Великодня нічі І все. А вам подумалось?
Я одхитую головою.
Прийшла Великодня ніч, а за нею в гості мадам журба преться. Слухайте, сусідо. Я голубе платтячко, бачте, наділа дівоцьке, косу по-скромному заплела — заговіла, а ви такий бідний та самітний, що й сьогодні не розговієтеся. То, може, пішли б удвох, га?…
Я (одхитую головою).Бачте…
Зінька.Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?… (Підморгнула).Не бійтесь! Ви не поскоромитесь од мене.
Я.Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа.
Зінька.Ви пишете. Вибачте, пишіть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарі червоного, у серці ж — чорного. Ой казали мені люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями… Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мій, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мій Великдень. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На добраніч.
Грошей часом нема у вас позичити — сім карбованців? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (підморгнула)квартирку — і оддам. Нема? Пишіть, пишіть.
5
З першого поверху кам'яні приступці униз, у темний підвальний закут. Двоє сортують літературу. Осторонь жінкапрасує білизну. Із стелі зрідка, але методично вперто й дзвінко капає у відро вода.
Літній (одкладаючи листівки).На Вадонів завод. Тепер портовим майстерням: брошурок «Коли скінчиться війна» — одна, дві, три, чотири, п'ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на відро і знов),сім, вісім, дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився).Отак у вас завжди капає зі стелі?
Жінка.Третій рік. Ще як брали на війну Оврама, мужа мого, — почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сімдесят крапель, прасую за десять. А за цілий день, знаєте, скільки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скільки це, по-вашому?
Літній.Сорок три тисячі двісті.
Жінка.Жду й рахую. Голова — як решето. Все життя — як решето: все подовбали ці краплі. Пам'ятаю, почала щитати, як вернулась з проводів. (Рахуючи краплі).Одна, дві. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводі став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А він мені… Три. «Через те нас і беруть, що глухі ми і сліпі ще». Та й пішов. Туман стояв, воріт було не видно. Я за ним: Овраме! Він не обернувсь… Чотири… Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але біля заводу став. Добігла. Саме тоді… П'ять… Ішло на шосту, і заревли гудки. Ніколи не плакав, а то дивлюсь — слухає й плаче… Шість. А скажіть, яке найбільше число в світі?