Патетична соната

Кулиш Николай Гуриевич

Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Жоржик:

— Анет, дорогая! Ну?

Анет.Жорже! Папа приказав зменшити витрати.

Жорж.Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!

Анет.Жорже, зрозумійте, грошей нема.

Жорж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків!

Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував)молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики…

Анет.Мій хлопчику-мрійнику!

Жорж.Хлопчику?… (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у кишені; ахм, — красуню!

Анет(певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!

Жорж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.

Анет , очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля.

За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окуляри, скаже він: «Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий…» — І не мовить більше слова.

Анет , очевидно, виймає асигнацію.

До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).

Анет(очевидно, жах і задоволення). Жорже!.. Я папу покличу!

Жорж(одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну — війну-ну!.. Імператор — Росія — ура! Я поїхав на війну!

8

Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.

Зінька.Хто?

Жорж.Це я! Можна до тебе?

Зінька(виглянувши). До «тебе»?

Жорж.До вас.

Зінька.Чого?

Жорж.Я прийшов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?

Зінька.Мами шукаєш чи, може, заблудив?

Жорж.Я прийшов… Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.

Зінька(перемоглася). Ну що ж… Заходь, хазяїне.

9

Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аllegro molto e con brio спадає. Вонаграє далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання.

Раптом перестає:

— А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!

Батько(врочисто читає). «Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис».

Вона(з гумором). Ой!

Батько.«Березня сьомого, року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду… місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!»

Вона.І я! (В тон). Благословляю!

Батько.«Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике. українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!

Вона.І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.

Батько.«Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа».

Вона.І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.

Батько.«Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!»

Вона.Ой, як їм не соромно!

Батько.Р. S. Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). «Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України». Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!

Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі «Арго» до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно.

Батько.Соната?

Марина.Патетична.