Патетична соната
Шрифт:
Батько.Як автора на прізвище?
Марина.Бетховен.
Батько.Невже не українець?
Марина.Німець.
Батько.Значить, мати була українка.
Марина.Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.
Батько.Хм… Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за
Марина.Тату, ти комік. (Цілує його).
Батько.Іду!
Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.
10
Ступай-Ступаненко (одчинивши двері).О! Лист! Це тобі, Маринко.
Марина.Без марки й штампа?
Ступай.Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).
Марина (сама).Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос).«…Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая…» (З теплим, гумором).Маєш! Іще один комік… Ну!.. (Читає).«Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна…» Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить).«Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?…» (Очі мрійні, голубі. Пауза).Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?… (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише).«Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів).Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї». Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші).«Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…» Ні, хай буде од душі!..
11
Марина грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного не бачу — як до мене йде з листом Марина. На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:
— Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.
Марина.Ви з фронту?
Андре.Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі…
Марина.Ви самі ж росіянин?
Андре.Але люблю, бо вони мої… Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnаrее. Я не можу більш… (Руки простяг),Ну, Христос воскрес!
Марина (одступила).Воістину…
Андре.Ну що ж… Я поцілую вашу тінь! (Цілує).За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..
Марина.І за українські зорі?
Андре.З цілим світом!
Марина.Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте… Це вам такий наказ.
Андре.Маrіnе!
Марина.І завітайте завтра!
Корнет, цілуючи її очима, біжить додому.Марина йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.
Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк… (Вертається).
12
Чую втрете «Патетичну». І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці, як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: «Христос воскрес». Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця — розп'ятий міфічний Христос.
13
Вернувся Ступай, зворушений, піднесений, аж чубок подерся угору.
— Грай, Маринко, «Патетичну», — Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої «Просвіти» аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цоки!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі…
Марина (грає).Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!
Ступай.Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря. Стали над віками, блиснули списами. Гей!
Марина.Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату.
Ступай.Що?
Марина.Нічого. Ти, татусику, поет, кажу.
Ступай.Я — українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон),Будь ласка, двадцять три нуль сім… Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, «Патетичну»! (Дзвонить). Будь ласка, сімнадцять два нулі. Од інфантерії генерал-майор Пероцький.