Патетична соната

Микола Куліш довго виношував задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини. За тло мали правити грандіозні події першої світової війни й революції. Та реалізувати задум письменникові вдалося в формі п'єси.

Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут.

— Уявіть

собі, друзі, - так почав він, — перше — вулицю старого провінційного міста; друге — двоповерховий будинок з табличкою: «Дім генерал-майора Пероцького»; третє — революційну весну; четверте — Великодню ніч.

Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон.

Поруч за дерев'яним простінком живе безробітна модистка Зінька. Вона чеше косу. Під дверима гості.

Перший гість (читає напис крейдою на дверях).«З нагоди Великодня візитерів не приймаю». (Пауза. З досадою).Хе-хе! Оригінально!

Другий гість (ревниво, баса).Чого ж ви стали?

Перший гість.А куди мені тепер іти?

Другий гість.На Великдень у кожної господині двері гостям одчинено.

Перший гість.То я піду до вашої. Добре?

Зінька сміється. Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову «Патетичну сонату». Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє gravе. (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора).

До мене в двері стукотить Зінька:

— Можна? (Увіходить).Скажіть, сусідо, відгадайте, коли до дівчини ходить удостач мужчин, а їй раптом хочеться бігти од них до мужчини ж, то що це значить?

Я.Не знаю.

Зінька.А коли всі збираються розговлятися, а їй хочеться заговіти, то ви теж не знаєте, що воно значить?

Я.Теж не скажу.

Зінька.Невже не знаєте? І не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозуміла річ. Це значить, що прийшла… Думаєте, любов? Великодня нічі І все. А вам подумалось?

Я одхитую головою.

Прийшла Великодня ніч, а за нею в гості мадам журба преться. Слухайте, сусідо. Я голубе платтячко, бачте, наділа дівоцьке, косу по-скромному заплела — заговіла, а ви такий бідний та самітний, що й сьогодні не розговієтеся. То, може, пішли б удвох, га?…

Я (одхитую головою).Бачте…

Зінька.Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?… (Підморгнула).Не бійтесь! Ви не поскоромитесь од мене.

Я.Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа.

Зінька.Ви пишете. Вибачте, пишіть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарі червоного, у серці ж — чорного. Ой казали мені люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями… Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мій, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мій Великдень. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На добраніч.

Грошей часом нема у вас позичити — сім карбованців? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (підморгнула)квартирку — і оддам. Нема? Пишіть, пишіть.

З першого поверху кам'яні приступці униз, у темний підвальний закут. Двоє сортують літературу. Осторонь жінкапрасує білизну. Із стелі зрідка, але методично вперто й дзвінко капає у відро вода.

Літній (одкладаючи листівки).На Вадонів завод. Тепер портовим майстерням: брошурок «Коли скінчиться війна» — одна, дві, три, чотири, п'ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на відро і знов),сім, вісім, дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився).Отак у вас завжди капає зі стелі?

Жінка.Третій рік. Ще як брали на війну Оврама, мужа мого, — почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сімдесят крапель, прасую за десять. А за цілий день, знаєте, скільки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скільки це, по-вашому?

Літній.Сорок три тисячі двісті.

Жінка.Жду й рахую. Голова — як решето. Все життя — як решето: все подовбали ці краплі. Пам'ятаю, почала щитати, як вернулась з проводів. (Рахуючи краплі).Одна, дві. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводі став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А він мені… Три. «Через те нас і беруть, що глухі ми і сліпі ще». Та й пішов. Туман стояв, воріт було не видно. Я за ним: Овраме! Він не обернувсь… Чотири… Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але біля заводу став. Добігла. Саме тоді… П'ять… Ішло на шосту, і заревли гудки. Ніколи не плакав, а то дивлюсь — слухає й плаче… Шість. А скажіть, яке найбільше число в світі?