Переходимо до любові
Шрифт:
— Хоча б. Годі вдавати дурника.
— Хто ж тобі сказав, що я вдаю?
— Ніхто. Не сліпа, сама бачу.
— Та що ти бачиш, Зізі!
Вона взяла мене за вухо, повела до кімнати, в якій завжди жила, коли приїздила до нас погостювати, посадовила мене на стілець, сама сіла навпроти, вперлася ліктями в стіл, стала пильно дивитися мені в обличчя. Дивилася, а очі їй сміялися.
— Перейшов до любові, Митю? — спитала тихо, із співчуттям і навіть, як здалося мені, із затаєним болем.
— Куди, куди? Нікуди я не переходив! Живу в залізі!
— Не бреши, Митю.
— Ти вважаєш, що слова «не бреши» й «Митю» пасують одне до одного?
— Іноді пасують.
— Але тільки не в цьому випадку, дорога сестричко. Бо я сьогодні не можу сказати навіть, що люблю свою роботу. Роботи, власне, ніякої нема. Саме вовтузіння й монтажна зона, де ніякі академії не розберуться.
Робота сестру, видно, цікавила сьогодні мало.
— Я повинна спитати тебе про одну річ,— вже й геть серйозно повідомила вона.
— Ну, питай. Вечір запитань і відповідей.
— Ти симпатизуєш комусь із дівчат?
— Я живу в залізі. Тобі мало?
— Ну, живи. А в тому залізі є дівчата? І якась із них має до тебе симпатії?
— Спитай у дівчат. Можеш вмістити мій портрет на обкладинку журналу «Огонек» з закликом до всіх дівчат Радянського Союзу освідчуватися в симпатіях до Дмитра Череди.
Гаразд, у тебе язичок наш, чередівський. А це що?
На стіл лягла відома мені добре папка з написом: «Зберігати вічно».
— Це? Газетні вирізки. Можу сказати, яка лежить зверху. Називається: «Родинній реліквії 250 років». Про ковальський молот з написом: «1727 рік». Як бачиш — поінформованість виняткова!
— Поінформований ти, та не дуже,— Зізі розв'язала поворозочки, розгорнула папку. Там не було жодної газетної вирізки. Папка набита була листами! Акуратно покладені один на один, купчилися в два ряди гарні конверти з дбайливо виписаною адресою, адресою нашого «Ділового клубу» і нашої квартири. Конверти досить хлялі, може, й порожні, може, чийсь жарт?
— Там і листи чи самі конверти? — поцікавився я, ще не знаючи, до чого це все.
— Листи,— сказала Зізі,— й не вдавай, ніби нічого не знаєш.
— Справді, не знаю.
— А це що? Дивись!
Вона повернула папку так, що я побачив напис на одному з конвертів. Там, як уже сказано, стояла назва нашого «Ділового клубу», число нашої квартири, а нижче єдине слово: «Синові». Ні прізвища, ні імені, лише єдине, геть несподіване й незбагненне «синові». Ясно ж, що хтось пожартував! Але стільки жартів? Ціла папка конвертів? Чи не забагато?
— І що, на всіх конвертах однаково написано?
— Однаково.
— А листи?
— Листи неоднакові.
— А ти що — читала?
— Читала.
— Здається, вони адресовані не тобі.
— Ага, отже, тобі? Ти знав? Знав?
— Та нічого не знав. І не мені. Не ждав і не жду я листів ні від кого. Просто міркую собі так, що коли написано «синові», то, мабуть, треба шукати сина. Ти ж не син, сподіваюсь.
— Але сестра цього сина. І до того — старша.
Не перевищуй своїх повноважень, Зізі.
Зізі наприндила губи.
— Могли б, до речі, без мене тут розв'язувати твої любовні проблеми. Ніколи ні в чому не можете обійтися без Зізі.
Ось тобі й човен! Світломаскування і димова завіса. Насправді ж батько покликав Зізі, щоб порадитися про ці листи. А мені за весь час ні слова! Оце характер! Оце старі кадри!
— Батько читав листи? — пішов я в наступ на сестричку.
— Ти ж знаєш його принципи. Він не розпечатав жодного. Раз не йому — не міг і доторкнутися.
— А раз тут написано «синові», то міг би, здається, передати цьому членові родини. Чи як ти гадаєш?
— Батько боявся, що це анонімки. Не хотів зробити тобі боляче.
— Жіноча рука,— які ж тут анонімки?
— Це ще не факт. Використовують навіть дітей. Винахідливість анонімників не знає меж.
— Застосувати б її до атомної енергії в мирних цілях. А мама?
— Вона й досі не знає.
— Ага, маскування на два боки: і від мене, і від мами. Затулялися човном. Ризикували одержати чергову порцію високоідейної моралі від вашого улюбленого Віолончеліста, аби лиш приховати справжню мету твого приїзду. І що ж ти відкрила в цих листах, застосовуючи останні досягнення вашого трубопрокатного інституту?
— Прочитаєш — відкриєш сам. Вона закохана в тебе.
— Хто?
— Тобі ліпше знати. І не придурюйся. Закрутив дівчині голову — треба одружуватися. Досить тобі байдикувати.
— Жду, поки ти покажеш приклад.
— А може, я вже й показала? Звідки тобі знати? Візьму й привезу вам чоловіка.
— Нам чи собі?
— Собі, а привезу вам. Тут будемо жити.
— Та ти справді? Хто ж він? І чому ти покинеш інститут? Зізі!
Я навіть про листи забув, хоч лежали вони переді мною, акуратно розкладені батьківською рукою в папочці, на якій виведено було: «Зберігати вічно».
— Здохнеш від надміру інформації,— засміялася Зізі.— Бери свої листи, читай, а тоді скажеш мені, які твої наміри. Не поїду, поки не доведу цього діла до кінця, так і знай! Ну, забирай і йди!
Вона виштовхала мене з кімнати.
Листи. Я читав і перечитував їх цілу ніч, до самого ранку. Вперше в житті мені прислано таку кількість листів, і таких листів.
Лист за листом — і ніде жодного натяку, хто пише, ніяких імен, окрім Кривцуна, якого можна було б і не згадувати, суцільна загадковість і анонімність, але все одно це рівняння розв'язувалося легко, бо невідоме тут було тільки одне, а відомих принаймні два. Дія відбувалася в нашому цеху — не грає ролі, в якому саме, бо листи йшли вже й після того, як ми перебазувалися на будівництво нового цеху. Адресувалися листи мені — тут не було ніякого сумніву, бо в нашій квартирі сином звався тільки я, тобто Митько Череда.