Переходимо до любові

Загребельный Павел Архипович

— Митьку, ти таки серйозно несерйозний!

— Чули. Від доцента Крижня. А в мене справді анкетка є.

— Звідки?

— З інституту молодознавства.

— Хіба є такий?

— Молокососний факультет.

— Не сміши!

— За тиждень одержиш,— пообіцяв я.

На що тільки розтрачуються сили! Тиждень я бігав у адміністративно-господарчу частину, вгощав друкарок цукерками, призначив навіть одній побачення і все для того, щоб видрукувати кілька десятків примірників вигаданої мною анкети. В анкеті пропонувалося визначити шкалу авторитетності заводського керівництва, починаючи від директора заводу й секретаря парткому аж до змінних інженерів і майстрів, були там запитання про ставлення до міні-спідниць і максі-пальт,

дівчатам пропонувалося назвати обсяг своєї талії, а хлопців просили вказати, скільки разів піднімають вони одною рукою двопудову гирю. В такому плані. Серед тої анкетоманії, яка заполонила сучасний світ, моя спроба виявити деякі аспекти громадської думки мала б минути геть непомітно без наслідків, та я й не ждав од неї наслідків, мені потрібен був почерк Клементини, справжній, не змінений, природний, спокійний.

І я отримав взірець її почерку. І відбулася велика експертиза, яка встановила, що авторкою всіх листів, одержаних сином Череди в «Діловий клуб», помешкання номер три, була дівчина на ймення Клементина Книш!

Але ж не скажеш їй про це прямо, не станеш проробляти на комсомольських зборах, не запропонуєш розкрити свою анонімність, раз вона не може й не хоче розкриватися! Отже, вихід єдиний: упіймати Клементину за руку! Я мислив послідовно, а послідовність, відомо ж, не дає змоги випередити події, навпаки: ти завжди відстаєш від них, запізнюєшся саме на відтинок часу, який потрібен тобі, щоб вибігти наперед і побачити те, що шукаєш. Досі думки мої зайняті були тільки встановленням однаковості почерків — автора листів і Клементини, тепер, коли це вдалося зробити, я з відповідним запізненням схаменувся і подумав, що в ту мою анкету можна було б ввернути ще й запитання щодо улюбленої поштової скриньки або ж попросити запитуваних розповісти про схему своїх денних, а то й тижневих мандрів по місту, мовляв, для встановлення оптимальних відстаней при розташуванні в житлових районах магазинів, ательє, поштових відділень, кінотеатрів тощо. Я міг би з часом вирости в неабиякого міськрадівського діяча, випадок штовхав мій розум до вперто-планомірних розмірковувань, але, на жаль, доводилося облишити подальші вигадування, бо коли одна анкета мені ще якось минулася непомічена, то на другій мене впіймають неодмінно, і тоді з'ясується, що я не маю нічиїх повноважень, тобто дію за методом шевця-анархіста, відомо, що анархістів, тобто п'яниць, ждуть, як мінімум, п'ятнадцять діб і стрижка точнісінько така, як у технократа Держикрая.

Я змушений був удатися до методу примітивного, виснажливого й невдячного, але незамінимого: простежити за Клементиною і впіймати її за руку, коли вона вкидатиме листа до поштової скриньки.

Для цього довелося пильно розглянути всі одержані конверти. Наївність Клементинина просто вражала. Дівчина не намагалася заплутувати слідів, вона вкидала всі листи до тої самої скриньки, а коли й не до тої самої, то принаймні в тому самому поштовому відділенні, яке значилося цифрою сім. Однак сьоме поштове відділення, виявилося, було далеко і від Глиняної гірки, і від нашого «Ділового клубу». Отже, Клементина все-таки пробувала бодай трохи приховати свої сліди. Але в цьому була своя незручність для неї, бо щоразу треба було добиратися до іншого району міста, і добиратися тільки для того, щоб укинути листа. В робочі дні вона цього, мабуть, зробити не могла, бо зранку бігла на завод, а ввечері коли не я з Шляхтичем, то принаймні цей тип Кривцун проводжали її до самого дому, тож лишалися вихідні дні й свята.

Я взявся дослідити схему пересування Клементини у вихідні. Тут довелося підглядати й шпигувати, але вже нічого не вдієш. Смішнішого заняття для Митька Череди ще не вигадав досі ніхто, і ніхто, мабуть, ніколи й не вигадає смішнішого й ганебнішого. Але милостей від природи ждати було нічого, і доводилось примушувати бігти свої неслухняні ноги! Хоч наздогад скажи, в туманній фразі, скажи ховаючись або скажи в екстазі...

Я вхопив

Клементину за руку, коли вона вкидала до синьої скриньки чергове своє послання. Скринька мала на собі державний герб, можливо, я припускався насильницьких дій, перешкоджаючи одній з радянських громадянок скористатися з права на листування, але я впевнений був, що лист адресовано мені, тож міг скоротити шлях його проходження до адресата. Мене можна виправдати: я горів нетерпінням прочитати чергову порцію компліментів на свою адресу, бо й хто б це не схотів отримати пайку хвали від такої гожої дівчини, як Клементина!

Але Клементина не розділяла моїх намірів щодо скорочення шляху чергового листа. І не священний трепет закоханості викликала в неї моя рука, коли перешкодила її руді вкинути листа до поштової скриньки. Де там! Вона крутнулася по-зміїному всім тілом, вона аж засичала від злості й — в це важко повірити! — вкусила, та що там укусила — гризнула мене за руку!

— Ти чого кусаєшся! — закричав я.

— А ти як смієш? — просичала вона і націлилася на мене такими слізьми, що я аж одступив: бризнуть — уб'ють наповал!

— Клементино,— спробував я повести мирні переговори і бодай трохи виправдатися в своєму шпигуванні,— Клементино, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти розумна дівчина!..

— А ти дурень! — раптом випалила вона з нез'ясованою злістю.— Як ти смієш? І взагалі, чого тобі треба?

— Скажи, «оуі», дитинко, по-французьки,— спробував я перевести все на звичні жарти, але які там жарти.

— Не клей з себе дурня! Віддай листа! — приступила вона до мене.

— Але ж він однаково прийде до мене.

— До тебе? Хто тобі сказав? Що ти верзеш?

— Ну, як же, мила Клементино? Невже ти забула, кому посилаєш ось уже скільки часу листи? Дивись, що тут написано: «Діловий дім, квартира номер три, синові». Може, тобі показати паспорт, щоб ти переконалася, що син майстра Череди Дмитро Череда прописаний постійно в «Діловому клубі», квартира номер три? Згода, що я вчинив недостойно й, може, ганебно, хапаючи тебе за руку. Але мені набридло одержувати листи від анонімної дівчини, а ще більше набридло, що мене називають «син». Це мене просто обурювало! Хіба я тільки син, та й годі? Молодий, як уперто називає мене Чемерис? Чорти його бери, я самостійний чоловік, і звуть мене Дмитро Череда, і я повноправний робітничий клас, мила моя Клементино! Вам тепер, сподіваюся, ясно?

Довгі промови перед дівчатами — чистісіньке безглуздя. Дівчата ніколи не слухають довгих промов. Вони використовують цей час для вигадування достойних відповідей, для вмілого викручування, для звинувачень.

— Це не мій лист,— заявила мені Клементина спокійно й навіть з погордою.

— Не твій? А чий же?

— Мене попросили вкинути.

— Але ж це твій почерк на конверті!

— Попросили надписати адресу.

Та не на того напала.

Я достеменно знав, як притиснути до стінки це паскудне дівчисько!

— Може, тебе попросили писати також листи? — єхидно спитав я, помахуючи пачкою послань, які добув з кишені.— Все перевірено! Чула про графологічну експертизу? Встановлено й доведено, що писала всі ці листи та сама особа. Зовуть її — Клементина Книш.

Але слова мої були зайві. Клементина їх не чула. Ніякої експертизи вже не треба було. Величезними, повними жаху очима дивилася вона на злощасну пачку. Кволо змахнула рукою, мовби пробуючи відняти або випросити листи, але хто б же то відняв у мене моє?

Наставало торжество переможця або приборкання непокірливої.

Але я помилився, як то кажуть розумні люди, жорстоко. Клементина підскочила до мене і з ще більшою люттю, ніж перед тим, коли кусала мене за руку, гукнула:

— Віддай!

І ще крикнула:

— Нахаба!

А потім ще:

— Це не твоє!

Моєму подиву не було ні кінця ні краю.

— Тобто, як не моє? Все, що прислано мені,— моє!

— Не тобі! — крикнула знов Клементина.— Віддай! Усе віддай! Усе не тобі!