Переходимо до любові
Шрифт:
П'яте: нам не потрібні зайві — потрібні працьовиті.
Шосте: не жди закликів до свята — щодня вигадуй їх сам.
Інакше кажучи: примушуйте бігти свої неслухняні ноги!
Ми стосували щокінський експеримент чи вчилися в саратовців, ми щодня вигадували щось своє для збагачення принципу ДОРО, так ішли ми до завершення, наближалися до того дня, коли наш чудо-цех, взятий в електронні обійми вичислювальних систем, вперше здригнеться й запрацює своїм автоматичним серцем і розпочне таємничо-прекрасний процес перетворення заліза з неорганізованої, безформної маси в точні вироби високих призначень.
Отож я не вбивав час, а народжував його щодня й щогодини в сподіванні звершень і відшкодувань не державнозначливих, а й просто особистих, призначених тільки для самого Митька Череди, особистості молодої, а тому не позбавленої вміння й бажання ждати.
Мені здавалося: кожної миті можуть відчинитися двері, і ввійде... Що і хто ввійде, я не знав. Богиня щастя? Я не вірив у богинь. Ангел в натуральну величину? Я сприймав ангелів тільки на картинах старих майстрів, коли вони заклопотані були добором фарб і ще не мали часу розібратися в будові всесвіту. То хто ж і що мало ввійти? А хіба я знав? Досить того, що я ждав і ждав терпляче, доблесно й героїчно, народжуючи для цього ждання безліч часу, заповненого вщерть роботою, і не просто роботою, а ДОРО в нашому майбутньому цеху, який можна б назвати вже сьогодні цехом майбутнього. Бо й чому б це тільки фантастам писати про якісь зорельоти і синтетичних людей майбутнього, а не спуститися на нашу грішну землю, де ще й досі копають лопатами землю, возять тачками металеву стружку з цехів (п'ять мільйонів тонн металу йде в стружку за рік у нашій країні!), підмітають вулиці такими самими мітлами, як у стародавньому Єгипті. Щоправда, є речі, яких не зміниш ніякою фантастикою і ніякими електронними машинами. Бо яблука ростуть так само, як росли тисячі років, і діти народжуються тільки через дев'ять місяців після зачаття, і камінь, кинутий угору, падає на землю під дією сили тяжіння.
Хоча фантасти висувають одним з панічних принципів майбутньої техніки антигравітацію. Знищуються сили тяжіння, використовуються сили відштовхування, їм надається перевага у всьому. Власне, людство вже давно, здається мені, навчилося долати силу тяжіння, людство нагадує пісковий годинник, у якому пісок переходить поступово вгору, а не сиплеться вниз, хоч як це, на перший погляд, протиприродно. Все падає вниз, вгорі завжди лишається вільний простір, а тут навпаки: порушуючи всі відомі закони природи, людство переходить у верхні шари життя, внизу не полишаючи майже нічого. Чи це новий закон, витворений цивілізацією, чи початок усіх майбутніх змін, які ще внесе в світ людина з її невтомною працьовитістю й прагненням до творчості?
Я ще матиму нагоду докладніше розповісти про одну з таких спроб переходу в занадто високі шари життя, тим часом мушу повідомити про здійснення закону відшкодувань і про те, що двері нарешті відчинилися і...
Що ви знаєте про відчинені двері? Пам'ятаєте, в незабутнього нашого Миколи Васильовича Гоголя є про двері розспівані? Як співають вони стоголосо. А щоб двері не співали й не рипіли, їх треба змащувати гусячим смальцем. А гусячий смалець... Ну, та хто ж не знає, звідки береться гусячий смалець!
Але в мене дивним чином усе пов'язане з індиком. Це трохи смішно, та вже тут нічого не вдієш.
Купівля індика належала до наших родинних узвичаєнь. Вона припадала на осінь, бо восени наше місто, коли так можна висловитися, найщедріше наповнюється дарами ланів. З степу везуть, мовби спечені десь під палючим сонцем, пишні паляниці, на безмежних кам'яних лавах міського базару поряд з медвяно-жовтими грушами викрасовуються неповторні українські яблука: ранети, кальвілі, данешти, йонатани. А в м'ясних і молочних рядах ви можете знайти єдину в світі ряжанку, неймовірну своїм делікатним смаком бринзу, засмажені щойно вночі кров'яні ковбаси, копчені свинячі ніжки й окороки, а там лежать жовті од жиру гуси, стегнасті півні, з яких виходить пречудовий холодець, і нарешті вершина всіх вершин — аристократи степового свійського птаства, відгодовані білосніжною пшеницею, білошкірі й білом'ясі індики!
Вони лежали на сірих кам'яних лавах гордо й велично, їх рятувала від гамірливої базарної дріб'язковості майже неприступна для щоденного вжитку ціна, однак неприступність така ще не означала цілковитої заборони для будь-кого влаштувати собі вряди-годи свято з'їдання цієї священної степової птиці, і тоді змобілізовувалися. всі заощадження, родинний бюджет відповідно перекроювався, господиня дому в супроводі одного з відповідальних членів родини простувала на базар, вибирався найбільший, найбіліший, найкращий індик, урочисто приносився додому і...
Не знаю, в кого як, а в нас щоосені відбувалося купування, засмажування й з'їдання індика, бо саме восени якусь там кількість років тому мав честь з'явитися на світ громадянин, названий Дмитром Чередою.
Мама засмажувала індика начервоно, це був індик, як у покійного президента Ейзенхауера, коли хочете, або ще й кращий, головне ж, що купували ми його з мамою завжди вдвох, удвох вибирали, удвох несли додому, навіть засмажувати я теж помагав мамі, призвичаюючись до нелегкої справи — готування смачних речей.
Батько мій ніколи на базар не ходив. У нього був принцип: не підтримувати приватної власності. Що ж до мене, то я пристосовував закони політекономії до своїх потреб. Що таке індик? Приватна власність чи особиста? Не будемо дріб'язково-прискіпливі. Поки він чужий, то приватна, а коли мій, то це вже власність особиста. Відомо ж, що особиста власність у нас не заборонена.
Отже, настала осінь, і ми з мамою пішли на базар купувати свого традиційного індика.
Не будемо перебільшувати. Купівля індика — ніяке не священнодійство. Це звичайний робочий процес. Я використовувався в цьому процесі як сила допоміжна — для транспортування, простіше кажучи, ніс індика додому.
Так би воно сталося й цього разу, та, власне, так і сталося, але перед тим доля відчинила мені двері.
Ми проходили з мамою повз квіткові ряди, повз оте вировиння червоного, білого, синього, лілового; квітів на нашому базарі завжди була сила-силенна, а людей коло квітів товпилося, здається, ще більше, ніж самих квітів, але ніколи якось вони не привертали моєї уваги, не привернув ніхто уваги й цього )азу, ми вже минали з мамою квіткові ряди, коли нам назустріч трапилося двоє жінок, власне, літня жінка й дівчина, може, дочка й мати, або дві сестри — старша й молодша, або племінниця й тітка, мені було однаково, хто вони, я не помітив майже старшої, бо мене приголомшила, ошелешила, майже вбила молодша! Щось біло-ніжне, губи, створені для поцілунків, хоча я не знався ще на цьому як слід, очі в незглибимості своїй схожі на мої колишні Сірі, обличчя заспокійливо-бентежне, рухи уривчасті. З'явилося й зникло, і нема, і сліду не позоставило, купували вони квіти, здається, вже мали квіти в руках, аби я не був з мамою, то, може б, набрався сміливості й підійшов, але вона теж була з матір'ю чи там з ким. Пролетіло, мов вітер, і зникло. Зникло навіки. Оце «мимолетное виденье»! А Клементина — то скорше «нас возвышающий обман».
Я закляк на місці і стояв так, поки мама повернулася й покликала мене. Пролетіло, мов вітер. Відчинилися двері й зачинилися. Відшкодувало мені втрату і відразу лишило мене з порожніми руками.
Та після лежання в Скрипайці й перечитування листів, після розчарування Клементиною я став обачним філософом.
Спокійно ніс за мамою індика з базару й намагався викинути з голови оту, що визирнула в відчинені двері долі.
Я не закохувався.
І не захоплювався.
Бо мав досвід і з Сірими очима, і з Клементиною.