Переходимо до любові
Шрифт:
— І це буде прекрасно,— підказав я.
— Так, це буде справді прекрасно,— не збентежився Держикрай.— Що ж до виклику сестер Зінаїдиних, то не бачу в цьому потреби. Гадаю, що й матір мою не слід турбувати. Іншим разом ми завітаємо до неї окремо. А тепер обмежимося тільки нашим наявним родинним колом...
Він диктував свої умови, ще тільки переступивши поріг, але найдивніше, що його слухали! І як могла Зізі, наша незалежна, вільнолюбна, задерикувата Зізі підкоритися такому електронному типові?
Ясна річ, я вибрав мить і спитав сестричку про це, але вона відповіла точнісінько так, як колись Клементина про Шляхтича:
— Він же розумний, хіба ти не бачиш?
— А душа в нього є, ти пробувала поцікавитися?
— У нього прекрасне серце!
— Прекрасне! Ти вже й слова перейняла в Держикрая!
— Він добрий.
— Щось я не помітив.
— Ось глянь!
Зізі вибігла з кімнати й повернулася за кілька хвилин з чимось чорним і волохатим у руках.
— Що це? Ти можеш мені пояснити?
— Невже не бачиш? Каракулева шуба. Держикрай подарував мені в день народження.
— Зізі! — заревів я.— Ти міняєш честь роду Черед на барана! Ще добре, хоч цей баран догадався вчасно вмерти, щоб стати шубою. Але чому саме для тебе ця шуба від Держикрая?
— А чому б і не для мене? — набундючилася Зізі.— Чи ти хочеш, щоб я тобі будувала майбутнє у самих трусиках? Жінка я чи ні? Без коштовних речей жінка є собою лише наполовину...
— Не придурюйся! Прекрасно розумієш, що я хочу сказати! Цей технократ...
— Він прекрасний спеціаліст!
«Прекрасний спеціаліст», мовби відчувши, що йдеться про нього, поклав край нашій розмові, визирнувши з ванни, де він мився, і гукнувши:
— Зіно, де моя біла сорочка?
Тепер у нас удома розпочиналася епоха Білих Сорочок. З ранку до вечора мама прала й прасувала технократові сорочки, іноді їй допомагала Зізі, але вона не вміла гаразд випрасовувати комірці, і, коли Держикраєві попадалася її «продукція», він вдавався до голосних повчань:
— Справжня біла сорочка — це сорочка, в якої прекрасно випрасуваний комір, Зінаїдо. Ви повинні це прекрасно пам'ятати!
Виявилося, він називає на «ви» не тільки батька й маму, а навіть Зізі, мене також величав в такому високошановному стилі, відповідно вимагаючи, щоб я до нього теж звертався вдома й у цеху тільки на «ви». Дзуськи! Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!
— Коли ви збираєтеся докупи з моєю улюбленою сестричкою Зізі,— сказав я популярно Держикраєві,— тоді я вас можу величати на «ви», бо це, згідно з законами граматики,— множина. Коли ж ти стоїш переді мною сам, тоді ти є ти і ніхто інший, бо «ти» — однина, як засвідчено в усіх граматичних правилах, завчених мною ще в п'ятому класі. «Мы все учились понемногу...»
— Я начальник цеху і вимагаю елементарної чемності,— нагадав Держикрай.
— Начальник — не заперечую. Але ж я тобі не нагадую, що я лауреат, який теж міг би вимагати належної чемності. Раз ми родичі, живемо в спільній квартирі, то навіщо нам офіціальщина? Вчись у Шляхтича! Менше забивай голову проблемами честі і ліпше поцікався нашим принципом ДОРО. Ти знаєш, що таке ДОРО? Це добре робити своє діло, і хай люди кажуть, що хочуть.
— Між іншим, для цього я сюди приїхав,— зауважив Держикрай,— і я матиму прекрасну нагоду довести це всім, також і вам, простіше кажучи, тобі...
Він не став відкладати здійснення своїх намірів у довгий ящик. У нього час сподівань і час звершень не розокремлювався, Держикрай не вмів і не хотів ждати, проблема вічності для нього не існувала, вік був людиною залізного сьогодні, походив з тих хлопців, які не ждуть милостей від природи, а мерщій беруть їх від неї, видирають з горлянки.
А що до природи все ж треба добиратися з затратою сил, а своїх близьких, скажімо, обідрати набагато легше, то Держикрай почав з кас.
Разом з Зізі вони здійснили завойовницький похід по квартирі, рішуче зім'яли й відкинули наші жалюгідні заслони на своїй путі, примусили нас відступити до батьківської спальні, Держикрай з видимим жалем оглянув і цю кімнату, але навіть його нахабство мало межі, тому він сказав, не сходячи з порога, а Зізі підтакувала кожному слову свого технократа покивуванням голови:
— Це прекрасна кімната, і вам на трьох цілком її вистачить. Звичайно, Дмитро з вами тут житиме тимчасово, йому, як лауреату, повинні дати квартиру, дивуюся, чому він досі не скористався з свого прекрасного права. Це негідно — зловживати гостинністю своїх рідних батьків, коли ти вже лауреат, тобто досяг найвищих відзнак у нашій країні. Ті дві кімнатки займемо ми з Зізі. В нас ще немає дитини, але вона може бути, тому нам принаймні потрібні на перший випадок дві кімнатки. Звичайно, вони нас не зможуть задовольнити, і згодом ми порушимо питання, щоб і вам, тату й мамо, теж дали відповідну житло* площу, а ми з Зізі спробуємо вміститися тут, хоч це буде й нелегко. Тим часом...
— Тим часом я житиму в своїй кімнаті, а ти житимеш у кімнаті Зізі,— сказав я Держикраєві,— а коли тобі тісно, то можеш дочепити до балкона ще одну кімнату надувну. Хай твої електронні хлопчики запроектують. І моя тобі порада: не вдавай дурника. Бо коли чоловік буде дурний, то хто ж тоді буде розумний?
Батько ніяково покашлював від такої грубої моєї мови, але не сказав нічого, а Держикраєві несподівано на поміч прийшла Зізі.
— Гаразд,— заявила вона,— коли ви такі бездушні, тоді ми займемо спальню, бо вона ж найбільша, а ніхто з вас, сподіваюся, не стане заперечувати, що нам потрібна кімната найбільша.
— Найпрекрасніша,— підказав я,— а ще б тобі, Зізі, треба було затямити, що білі сорочки для твого технократа мама прати не повинна. Хай сам пере, коли хоче красуватися щодня в свіжій сорочці!
— Не смій! — заверещала Зізі, і кинулася на мене, і подряпала б мені обличчя, аби я вчасно не вжив належних захисних заходів.
Нарешті я на власному досвіді переконався про слушність закону переходу кількості в якість. Поки Зізі була сама, це була одна якість, тепер, з'єднавшись з Держикраєм, вона в множинності розгубила все, чим усіх нас колись причаровувала, і перейшла в якість, сказати б, держикраївську.