Переходимо до любові

Загребельный Павел Архипович

— І це буде прекрасно,— підказав я.

— Так, це буде справді прекрасно,— не збентежився Держикрай.— Що ж до виклику сестер Зінаїдиних, то не бачу в цьому потреби. Гадаю, що й матір мою не слід турбувати. Іншим разом ми завітаємо до неї окремо. А тепер обмежимося тільки нашим наявним родинним колом...

Він диктував свої умови, ще тільки переступивши поріг, але найдивніше, що його слухали! І як могла Зізі, наша незалежна, вільнолюбна, задерикувата Зізі підкоритися такому електронному типові?

Ясна річ, я вибрав мить і спитав сестричку про це,

але вона відповіла точнісінько так, як колись Клементина про Шляхтича:

— Він же розумний, хіба ти не бачиш?

— А душа в нього є, ти пробувала поцікавитися?

— У нього прекрасне серце!

— Прекрасне! Ти вже й слова перейняла в Держикрая!

— Він добрий.

— Щось я не помітив.

— Ось глянь!

Зізі вибігла з кімнати й повернулася за кілька хвилин з чимось чорним і волохатим у руках.

— Що це? Ти можеш мені пояснити?

— Невже не бачиш? Каракулева шуба. Держикрай подарував мені в день народження.

— Зізі! — заревів я.— Ти міняєш честь роду Черед на барана! Ще добре, хоч цей баран догадався вчасно вмерти, щоб стати шубою. Але чому саме для тебе ця шуба від Держикрая?

— А чому б і не для мене? — набундючилася Зізі.— Чи ти хочеш, щоб я тобі будувала майбутнє у самих трусиках? Жінка я чи ні? Без коштовних речей жінка є собою лише наполовину...

— Не придурюйся! Прекрасно розумієш, що я хочу сказати! Цей технократ...

— Він прекрасний спеціаліст!

«Прекрасний спеціаліст», мовби відчувши, що йдеться про нього, поклав край нашій розмові, визирнувши з ванни, де він мився, і гукнувши:

— Зіно, де моя біла сорочка?

Тепер у нас удома розпочиналася епоха Білих Сорочок. З ранку до вечора мама прала й прасувала технократові сорочки, іноді їй допомагала Зізі, але вона не вміла гаразд випрасовувати комірці, і, коли Держикраєві попадалася її «продукція», він вдавався до голосних повчань:

— Справжня біла сорочка — це сорочка, в якої прекрасно випрасуваний комір, Зінаїдо. Ви повинні це прекрасно пам'ятати!

Виявилося, він називає на «ви» не тільки батька й маму, а навіть Зізі, мене також величав в такому високошановному стилі, відповідно вимагаючи, щоб я до нього теж звертався вдома й у цеху тільки на «ви». Дзуськи! Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!

— Коли ви збираєтеся докупи з моєю улюбленою сестричкою Зізі,— сказав я популярно Держикраєві,— тоді я вас можу величати на «ви», бо це, згідно з законами граматики,— множина. Коли ж ти стоїш переді мною сам, тоді ти є ти і ніхто інший, бо «ти» — однина, як засвідчено в усіх граматичних правилах, завчених мною ще в п'ятому класі. «Мы все учились понемногу...»

— Я начальник цеху і вимагаю елементарної чемності,— нагадав Держикрай.

— Начальник — не заперечую. Але ж я тобі не нагадую, що я лауреат, який теж міг би вимагати належної чемності. Раз ми родичі, живемо в спільній квартирі, то навіщо нам офіціальщина? Вчись у Шляхтича! Менше забивай голову проблемами честі і ліпше поцікався нашим принципом ДОРО. Ти знаєш, що таке ДОРО? Це добре робити своє діло, і хай люди кажуть,

що хочуть.

— Між іншим, для цього я сюди приїхав,— зауважив Держикрай,— і я матиму прекрасну нагоду довести це всім, також і вам, простіше кажучи, тобі...

Він не став відкладати здійснення своїх намірів у довгий ящик. У нього час сподівань і час звершень не розокремлювався, Держикрай не вмів і не хотів ждати, проблема вічності для нього не існувала, вік був людиною залізного сьогодні, походив з тих хлопців, які не ждуть милостей від природи, а мерщій беруть їх від неї, видирають з горлянки.

А що до природи все ж треба добиратися з затратою сил, а своїх близьких, скажімо, обідрати набагато легше, то Держикрай почав з кас.

Разом з Зізі вони здійснили завойовницький похід по квартирі, рішуче зім'яли й відкинули наші жалюгідні заслони на своїй путі, примусили нас відступити до батьківської спальні, Держикрай з видимим жалем оглянув і цю кімнату, але навіть його нахабство мало межі, тому він сказав, не сходячи з порога, а Зізі підтакувала кожному слову свого технократа покивуванням голови:

— Це прекрасна кімната, і вам на трьох цілком її вистачить. Звичайно, Дмитро з вами тут житиме тимчасово, йому, як лауреату, повинні дати квартиру, дивуюся, чому він досі не скористався з свого прекрасного права. Це негідно — зловживати гостинністю своїх рідних батьків, коли ти вже лауреат, тобто досяг найвищих відзнак у нашій країні. Ті дві кімнатки займемо ми з Зізі. В нас ще немає дитини, але вона може бути, тому нам принаймні потрібні на перший випадок дві кімнатки. Звичайно, вони нас не зможуть задовольнити, і згодом ми порушимо питання, щоб і вам, тату й мамо, теж дали відповідну житло* площу, а ми з Зізі спробуємо вміститися тут, хоч це буде й нелегко. Тим часом...

— Тим часом я житиму в своїй кімнаті, а ти житимеш у кімнаті Зізі,— сказав я Держикраєві,— а коли тобі тісно, то можеш дочепити до балкона ще одну кімнату надувну. Хай твої електронні хлопчики запроектують. І моя тобі порада: не вдавай дурника. Бо коли чоловік буде дурний, то хто ж тоді буде розумний?

Батько ніяково покашлював від такої грубої моєї мови, але не сказав нічого, а Держикраєві несподівано на поміч прийшла Зізі.

— Гаразд,— заявила вона,— коли ви такі бездушні, тоді ми займемо спальню, бо вона ж найбільша, а ніхто з вас, сподіваюся, не стане заперечувати, що нам потрібна кімната найбільша.

— Найпрекрасніша,— підказав я,— а ще б тобі, Зізі, треба було затямити, що білі сорочки для твого технократа мама прати не повинна. Хай сам пере, коли хоче красуватися щодня в свіжій сорочці!

— Не смій! — заверещала Зізі, і кинулася на мене, і подряпала б мені обличчя, аби я вчасно не вжив належних захисних заходів.

Нарешті я на власному досвіді переконався про слушність закону переходу кількості в якість. Поки Зізі була сама, це була одна якість, тепер, з'єднавшись з Держикраєм, вона в множинності розгубила все, чим усіх нас колись причаровувала, і перейшла в якість, сказати б, держикраївську.