Переходимо до любові
Шрифт:
Влучивши хвилю, я спробував навернути сестричку назад у віру Черед, але марні зусилля!
— Ти не знаєш його, Митю,— почала мені Зізі,— ти ще його не взнав як слід...
— А ти задумувалася над тим, що є речі, яких і не хочеться взнавати як слід або й зовсім не хочеться знати?
— Яка він тобі річ? — закричала Зізі в стилі своїх кращих минулих традицій.— Він мій чоловік, а ти просто поганий хлопчисько!
— До речі, коли я не помиляюся, ти моя сестра, а я твій брат,— нагадав я.— І в тебе не все втрачено, ще маєш час схаменутися, поки ви з своїм технократом не урвали мені терпцю і я не викинув вас на вулицю разом з вашими планами суцільного охоплення життя автоматизованими системами управління і загарбання в своїх ближніх усього, що вам припаде до смаку. Ти мене зрозуміла? Можеш переказати своєму технократові основні тези мого виступу.
— Сам переказуй, коли хочеш,— одвернулася від мене Зізі, і я таки впізнав у ній свою непокірливу сестричку, і в мені заворушилася надія, що не все ще втрачено.
Для Держикрая, видно, я став ворогом номер один. Вдома він зі мною не заводив розмов ні на які теми, тільки буркав щось електронно-нерозбірливе, зате в цеху надокучав щоденними викликами на свій електронний пульт і занудливими повчаннями.
— Я здивований, Дмитре, я дуже здивований,— казав він одного разу,— я страшенно здивований...
«Заїло,— думав я,— щось замкнулося в його компютері, тепер біда, до кінця зміни повторюватиме те саме».
— Чим же ти так дуже й страшенно здивований? — щоб вибити його з повторень, перепитав я.
— Ти лауреат, чоловік шанований, чоловік у всіх на очах, чоловік піднесений на прекрасну височінь...
— Останкінська башта,— ввернув я, щоб знову вибити його з електронного повтору.
— Га? Що? — злякався Держикрай, який не відзначався гнучкістю думки.— До чого тут Останкінська башта?
— Височінь,— скромно пояснював я.
— Височінь? Не розумію. Це не має стосунку до теми нашої розмови. Я хотів сказати про інше. Ти знаєш, який у нас цех?
— Я прекрасно знаю, що в нас прекрасний цех і в ньому повинні працювати прекрасні люди.
— Прекрасно! Але ти ще не все знаєш, Дмитре. Бачиш, я говорю з тобою не офіціально, а як родич. Бо я дуже люблю твою сестру і взагалі всю вашу прекрасну родину. Так от. Про цех і про тебе. У нас прекрасний цех. Але він ще й досконалий. Це єдиний цех у Радянському Союзі. В світовій практиці теж не знаходимо таких аналогів. Електроніка й АСУ в прокатному виробництві! А раз так, то що? В нашому цеху повинні бути досконалі люди. Досконалі працівники. Ти можеш це збагнути?
Мені закортіло спитати: «А що ти знаєш про динозаврів?» Але я сказав Держикраєві про філософа Спінозу, про досконалість його філософії, його лінз і його туберкульозу.
— Ти знаєш про Спінозу? — здивувався Держикрай.— Але ж у тебе немає вищої освіти! До речі, саме про це я хотів... Тобі, як лауреату... Треба було б... І вже давно, до речі...
Тоді я видав Держикраєві про дурнів з дипломами і дурнів без дипломів і про своє небажання належати як до тих, так і до тих. Він образився точнісінько так, як колись доцент Крижень. Він взагалі, як мені здалося, в своїх розбалакуваннях був точною копією доцента Крижня. Очевидно, вже десь налагоджено було серійне виробництво таких мудрагелів, помішаних на досконаленні — довсконаленні... Але це був конфлікт, так би мовити, виробничо-родинний, я мав своє особливе ставлення до Держикрая через те, що мимоволі побачив його поза сферою виробничих відносин, зазирнув туди, як автоматична радянська станція свого часу зазирнула на невидимий бік Місяця. Хто ж не знав невидимого боку Держикраєвого, а бачив тільки його білу сорочку, окуляри в чорній оправі, вперто наставлений лоб, хто відчував на собі несамовиту енергію начальника цеху і його стрижених хлопчиків, той ставав його союзником і прибічником назавжди, записувався в «команду Держикрая», як стали казати в нас на заводі, бо цех наш, коли з нього пішли монтажники й допоміжні робітники, вражав своєю малолюдністю, тут усіх справді можна тепер було перелічити на пальцях, як у футбольній команді, тут і триматися всі мали дружно, мов Ідеально натренована спортивна команда, власне, я теж не випадав з загального настрою, я дотримувався припципу ДОРО, дарма що мав свої претензії до Держикрая,— ось так і настав той день, коли всемогутні приховані механізми, керовані таємничою АСУ, подолавши свою розрізненість, в злагодженому ритмі взяли першу пайку металу, схожого, цілком ймовірно, на ту глину, з якої, згідно з легендою, зліплено першого чоловіка, взяли в свої мудрі залізні обійми і виформували дзвінку й досконалу чудо-трубу, ще не бачену в нас на заводі, трубу, яка не мала ще аналогів у світовій практиці, як сказав би Держикрай, бо зроблена вона була з одного металу, а потім покрита зверху іншим, а зсередини ще іншим, називати які тут, так само як і призначення нашої першої труби, я не уповноважений, та це й не має значення, значення має тільки те, що наш цех почав працювати, нас було дивовижно мало в цеху, Держикрай, у білій сорочці, виставляючи окуляри в чорній оправі, сидів у скляній своїй кабінці на пульті мало не під самою покрівлею, ми, оператори, теж сиділи коло своїх пультів, ніхто не бігав, ніхто не метушився, не було перекурів, не було розмахувань руками, велетенський цех з прозорими перекриттями сяяв, мов старовинний храм, механізми гриміли в морських рокотаннях органної музики, Держикрай був Йоганном Себастьяном Бахом, Шляхтич і ще кілька інженерів, старших над нами, диригували крилами велетенського органного оркестру, а вже ми награвали нестримно, артистично, розковано, ми були тут головними дійовими особа ми, ми тільки шкодували, що не маємо достатньої кількості глядачів, бо невеличка групка працівників технічного контролю, де були Аля й Клементина, нас вдовольнити не могла аж ніяк.
Першу трубу ми обписали з усіх боків заздалегідь наготовленими білою й червоною фарбами, кожен писав своє, стрижені Держикраєві хлопчики виписували АСУ-АСУ-АСУ, а ми відплачували їм ще більшим ДОРО-ДОРО-ДОРО, потім, як годиться, був мітинг, на який до нас прийшли директор заводу й секретар парткому Василенко, Держикрай виголосив свою мову про прекрасний цех, прекрасних людей і прекрасні труби, що директорові надзвичайно сподобалося, і він заявив, що ніколи ще не чув так ідеально висловленого державного підходу, і побажав Держикраєві нових успіхів, а нам — героїчних звершень на благо.
Василенко сказав, що партія, звичайно, теж не проти труб, але насамперед пам'ятає про людей. Всі ждали, що він скаже про Держикрая і його стрижених хлопчиків, хлопчики випнули груди й скинули головами, приготувавшись сприймати належну їм хвалу, однак Василенко про них змовчав, а сказав про Шляхтича й про мене. Мовляв, це наші унікальні спеціалісти, лауреати, уславлені прокатники, і ось вони не злякалися ризикнути своєю славою, пішли на будівництво, фактично довелося їм переучуватися, вдосконалювати й універсалізувати своє вміння, бо тільки на шляху до універсалізації сьогодні можна досягти справжніх великих успіхів. Ну, одне слово, все було правильно, і технократам довелося все проковтнути мовчки, ще й вкінці бурхливо аплодувати.
Сказати по правді, я не міг ще призвичаїтися до нової роботи. Зовні все видавалося справді органно-храмовим, якийсь електронно-показовий концерт, а не виробництво, царство Білих Сорочок і царственних жестів, все, як у пісні «Подмосковные вечера»,— «что-то движется и не движется...». Та незабаром я став ловити себе на тому, що мені чогось бракує. Якась мовби хвороба точила мене зсередини, якесь постійне, дедалі глибше невдоволення роз'їдало мені душу, чи то я ще не пристосувався до нових своїх обов'язків, чи гнітило мене ставлення моє до Держикрая, з яким час од часу я стикався вдома, і хоч це були сутички місцевого значення, але безслідно минати вони не могли, це ж ясно.
Обережно, намагаючись щосили вдавати недбалість, я спробував поділитися своїм відчуттям з Клементиною, з якою підтримував тепер суто офіційні взаємини, бо зректися її остаточно було б жорстоко, вона тяжко переживала свою невдалу закоханість у Шляхтича, надто ж смішний кінець усієї історії, івідштовхнути дівчину в такому стані я просто не мав права. Вона дивилася на мене своїми великими очима, і я читав у них: «Покинеш мене — загину».
— Гаразд,— сказав я тоді Клементині,— не думай, що Митько Череда не гуманіст! Але я соціалістичний гуманіст. А це означає, що пальця в рот я тобі не кластиму, щоб ти не відкусила, а руку дружби подаватиму, щоб переводити через калюжі. Мир — дружба?
Тому, щоб не роздувати своїх непережованих почуттів до розмірів загальноцехових або й загальнолюдських, я обережно поділився ними з Клементиною. Вона вчепилася в мене мертвою хваткою:
— Ти повинен про все розповісти Держикраю!
— Кому-кому?
— Начальникові цеху, Держикраю.
Я відступив од Клементини, оглянув її з голови до ніг. Нічого в ній не змінилося. Струнке, виразисте в усьому, прекрасне в усіх деталях творіння природи.
— Ти що? Вже закохалася в технократа? Тобі мало Шляхтича? Складаєш тепер листи до вождя білосорочників? Але май на увазі, що тепер я одержуватиму їх навіть тоді, коли ти не переплутаєш адреси. Бо Держикрай живе в моїй квартирі. Він живе сам і не дає жити іншим. Ясно тобі? Коли ж хочеш посилати йому зізнання в любові, то купи собі голубів і пускай їх йому на пульт. Це буде прекрасне видовище! Ми всі забудемо про свої пульти, задеремо голови й супроводжуватимемо поглядами твоїх голубів. Як наслідок, наша АСУ дасть тріщину, ідеально налагоджені механізми зіб'ються з ритму, дітище останньої п'ятирічки пожене стопроцентний брак, і вашому ВТК буде робота. Не заперечуй, не кажи нічого, дивись, дитинко, і молись на нього- Ну, і так далі...