Переходимо до любові
Шрифт:
— Музика? Де музика? А, оце? Не знаю... Не можу навіть уявити... По-моєму, це й не музика... Нам буде тяжко, Дмитре, разом... Біологічно-технічна несумісність, очевидно... Але доводиться... Сумісності майже не зустрічається... Суцільна несумісність. Я думав, нам удасться домовитись... Твоя помилка... Ти й досі вважаєш себе героєм... Але кожен герой рано чи пізно стає тягарем...
«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
Клементина після того, що між нами відбулося, підходила тепер до мене зрідка лише і обережно, так ніби в мене відбувалася неконтрольована ядерна реакція. Можна б сказати, що вона мене боялася, коли б знаття, що таке кляте дівчисько взагалі здатне боятися будь-кого. Коли б вона знала моє непевне становище в Держикраєвих володіннях, то, може, була б сміливішою, попросту кажучи, нахабнішою, а може, навпаки: кинулася б у жалощі, яких я терпіти не можу так само, як і нахабства.
Вона підійшла до мене, подивилася, як вправно я маніпулюю кнопками на пульті, як виганяю сьомий піт з нетямкуватого Кривцуна, збагнула, що тут поговорити не вдасться, спитала тільки:
— Після роботи вільний?
— Я вільний взагалі, що ти повинна б знати. Вільний і розкутий. Ясно, дитинко?
— Не називай мене дитинкою! Я хочу з тобою поговорити після зміни.
Кривцун миттю наставив вуха.
— Не наставляй, не наставляй! — порадив йому я.— Цього разу розмова обійдеться без тебе. Прийміть наші співчуття.
Коли Клементина пішла, я спитав Кривцуна:
— Ось ти хвалишся, що знаєш усі права. Хвалишся ж?
— Знаю.
— Все?
— Що треба, те й знаю.
— А чув ти про таке право — право вилуплюватися з яйця?
— Що я тобі — курча?
— Всі ми, так чи інакше, курчата. Дехто ніколи не піднімається вище курячого рівня. Але ти цього знати не бажаєш. Так?
— А не баж-жаю, то що тобі! От і не баж-жаю!
Я міг би ще спитати його, чому він на книжки за рік тратить двадцять копійок, а на горілку — двадцять карбованців, але не спитав, бо відповідь була відома: «А я маю право!»
Тому, коли він після зміни спробував прилаштуватися до нас із Клементиною, я обережно попхнув його в спину й нагадав йому:
— Ти маєш право йти он по тому боці вулиці, а ми — по цьому.
Велика штука — мати права!
Клементина заповзялася завести мене до товариша Книша. Не відкладаючи, негайно, просто до Палацу культури, бо товариш Книш, виявляється, давно мене жде.
— Додому він хоча навідується? Їсти не перестав, мене ждучи? — посміявся я з Клементини, але пішов з нею до товариша Книша. Чому б і не піти й не збагатити своє життя бесідою з таким культурним чоловіком?
Товариш Книш справді на мене ждав, відразу розчинив свою «хельгу» й став наливати коньяк, од якого я міг би й відмовитися, коли б не володів даром пророцтва, але відмовлятися було безглуздо. Однаково ж я знав, що мова знову йтиме про сестричку товариша Книша, яка розсілася собі в кріслі й розглядала свої нігтики.
— Що? — поспитав я для годиться.— Знов сестричка? Потрібна моя протекція? Найвпливовіший чоловік у Радянському Союзі — Дмитро Череда. Куди її втулити? В геологічну партію, яка шукає нові розсипи алмазів? Але вона закохається в начальника.
— Ні,— перебив мене товариш Книш,— не про Клементину я хотів.
— Тоді що? Лишається вічна тема — самодіяльність. Давай домовимося. Хто ми й навіщо? Даємо метал чи займаємося самодіяльністю? Де твоє почуття гумору, товаришу Книш? Хіба можна зводити активну діяльність трудівника двадцятого століття до такої другорядної справи, як самодіяльність? Мені хочеться бути серйозним, забачивши тебе. Може, вперше в житті нападає на мене серйозність, якої вимагав від мене колись доцент Крижень. Самодіяльність в нас із тобою не вийде.
— Та ні. Не в нас.
— А де ж тоді? І нащо тобі я?
— Тут, бачиш, таке діло... Клементина трохи знає... Ну, та ти, мабуть, ще більше... Ти ж зв'язаний...
— З чим зв'язаний?
— Бачиш... Я давно мрію поставити в нас... Ну, словом, власний спектакль... У моїй щоб постановці... режисура, розумієш?
— Режисура? — я нічого не розумів.
— Ах, це ж так просто! — підхопилася з крісла Клементина.— Брат хоче поставити якусь п'єсу... В нього режисерські здібності... Це його мрія...
— То хай ставить. Ніяких заперечень...
Книш знову заволодів розмовою.
— Тут таке діло... Поставити кожен зуміє... Але що і з ким ставити? Треба п'єсу, потрібні обдаровані люди... Взагалі...
— Знайди п'єсу, знайди обдарованих людей... Постав Корнійчука або Шекспіра — хіба тобі неоднаково? Знаєш, як тому Йосі принесли великий брильянт і попросили розколоти на три шматки? Йося взяв молоток. Трах! — і розколов. Його питають, як він не побоявся такий коштовний камінь бити молотком. Всі відомі ювеліри відмовились. «Так то ж ювеліри,— каже Йося,— а я хіба на цьому вашому камені розуміюся? Захотіли, щоб я його розбив, то я і розбив!»
Помітивши, що мене заносить у несерйозність, товариш Книш прямо перейшов до діла.
— До тебе є просьба. Поговори з Держикраєм.
— Держикраєм? Про що ж? Я з ним переговорив уже про все на світі. Тепер про самодіяльність?
— Ні, про п'єсу. Про постановку... Я знаю, що вони хочуть поставити в нас...
— Та хто вони?
— Держикрай і ці його... стрижені хлопці... Твоя сестра теж там має грати...
— Зізі? Грати? Де? Що за чортівня?
— Ну, ти геть сліпий,— зневажливо знизала плечима Клементина.— Про п'єсу знає навіть Кривцун, а ти — нічого?.. Дивно. Чи, може, не хочеш казати...
— Ну, сказав,— щоб не бути останнім дурнем, вдав, ніби я справді щось знаю,— сказав, а далі? Що далі?
— Брат хотів би поставити цю п'єсу. Допомогти їм... Оформити все як слід... Ну, ти повинен розуміти...
— То хай поставить... Можеш поставити цю п'єсу, товаришу Книш. Може, за це тобі нарешті дадуть звання заслпрацкульту...
— Держикрай заявив, що хоче ставити сам,— сумно повідомив товариш Книш.
Держикрай і постановка якоїсь п'єси? Це звучало безглуздо! Але коли вже наш технократ щось утовкмачив у свою високовчену голову, то...