Переходимо до любові
Шрифт:
Зізі плакала. Ніколи не гадав, що моя легковажно-вертлява, вічно розсміяна сестричка може так плакати. Вона рюмсала примітивно й недостойно, ганьбила славне прізвище Черед, заливала слізьми всю нашу квартиру, ріки сліз розтікалися по всіх кімнатах, хоч бери й споруджуй каскад гідростанцій!
Питати батька чи маму про причину сестриних сліз годі було й пробувати,— така стурбованість написана була на їхніх обличчях, стурбованість і смуток, і все те, що виписується безжальною рукою природи на батьківських лицях, коли з їхніми дітьми щось не гаразд. Мовчазне зітхання, невиразний жест рукою, може, безмовні припросини прилучитися до загальної сімейної печалі і не турбувати тої, яка страждає найбільше.
Та я ще не розбирався в таких тонкощах, я перебрів через ріки сліз, знайшов Зізі на тому березі розпачу, струснув її за плечі, весело загукав:
— Ну, чого? Ну,
Я вигукував, мов естрадний гастролер-халтурник, для повноти враження не вистачало ще тільки: «Ну, плюнь! Ну, розітри!»
Але дивно: Зізі мовби ждала, що я звернувся до неї з такими низькопробними вигуками, вона вхопилася за моє плече, вона ждала будь-кого, потопаючи серед своїх гарячих сльозових рік, їй треба було випливти, вибратися на тверде, зачепитися за надію.
— Він поїхав,— захлипала вона,— поїхав знову, а дорога ж сьогодні... а він божевільний... Ніхто не знає, що він божевільний... Всі думають, що він... а він...
— Та хто й куди поїхав і хто божевільний? — вирішив я допитатися, хоч приблизно вже уявляв, про кого йдеться і хто саме божевільний, бо вже хто-хто, а я, може, перший запримітив усю глибину ненормальності Держикрая.— Ну, хто? Держикрай, чи що?
— Він,— хлипала сестричка,— поїхав... йому треба, він каже: струснутися... а дорога...
Я спробував уявити, яка сьогодні дорога за містом. Для цього не треба було зайвий раз визирати у вікно, засльозене дощем, і згадувати калюжі на тротуарах, які я розбризкував, ідучи додому після роботи. Темрява, дощ, вузьке мокре шосе... Чорти ж понесли Держикрая саме сьогодні кудись там їхати, щоб струснутися. Там може так струснути, що й деталей не позбираєш... І оті стрижені хлопчики не зуміють згвинтити свого шефа... В таку погоду їхати на прогулянку — чистісіньке безглуздя... Та й що за прогулянка після виснажливого дня в цеху і тих напружених розмов, які Держикрай уперто й невтомно веде щодня з усіма нами, зі мною теж?
Загалом же кажучи, мені подобалося ставлення Держикрая до своєї машини. Висловитися можу як особа незацікавлена, бо рішуче відмовився навіть від того, щоб Держикрай возив мене на роботу або ж брав із заводу коли-небудь. Маємо власні дві ноги, маємо громадський транспорт, а захочемо, то матимемо й транспорт особистий, для цього слід лиш змобілізувати матеріальні ресурси й діждатися черги, що, як показує практика, вдається зробити багатьом рядовим радянським трудівникам, до яких будь-якого дня може прилучитися й Дмитро Череда.
Та про Держикрая і його «Волгу». Він придбав машину, видимо, скориставшись з державних щедрот, які невпинно проливаються на вчених людей. Живучи серед техніки, маючи справу з розумними механізмами, обожнюючи свої компютери й автоматичні лінії, Держикрай, здавалося б, мав показувати взірці в догляді такого механізму, як автомобіль. Нічого схожого! Передовсім Держикрай, на відміну від усіх власників, не визнавав гаража. Бо гараж — це шістнадцять квадратових метрів житла, тобто однокімнатна квартира. Якщо ми випускатимемо на рік мільйон легкових автомобілів і для кожного треба будувати гараж, то вийде, що тільки для приватних машин треба спорудити мільйон однокімнатних квартир. Будівельні матеріали й робоча сила, які мали б піти для людей, підуть для машин. Безглуздя? Так. Нісенітниця? Безумовно. Тому Держикрай просто залишав машину коло тротуару навпроти «Ділового клубу», а коло заводу ставив її перед прохідною, де ставили в нас велосипеди й мотоцикли — і проблему вирішено. Далі. Він, здавалося, від дня придбання не мив своєї машини ні разу. Це була найзабрудненіша машина в Радянському Союзі. Аж дивно було, що з неї виходить чистий чоловік, у білосніжній сорочці. Коли занадто запопадливий який-небудь автоінспектор зупиняв Держикрая і вимагав помити машину, Держикрай просив того назвати, де найближчий пункт для миття машин; автоінспектор, ясна річ, якось не міг пригадати найближчого пункту, він не міг пригадати й найдальшого, на тому справа й закінчувалася. З технічного погляду машина Держикраєва підтримувалася в стані, близькому до ідеального. Все в ній завжди було вивірено, підтягнуто, двигун працював прекрасно, гальма брали мертво, в самій машині було чисто й затишно, якось по-особливому приємно. От тільки неприємно було, коли ти сідав у неї і Держикрай вивозив тебе на шосе і гнав на божевільній, максимальній швидкості, і машина ревіла так, що здавалося, от зараз рознесе її на шмаття несамовита сила; але ще до того, поки розприскаєшся ти на дрібні бризки, неминуче зазнаєш зіткнень з усім тим безмежним світом безжально-твердих і загрозливих предметів,
Як, і коли, і якою силою встигав Держикрай відвернути машину, проскочити, прослизнути, уникнути, прострибнути, пролетіти, врятуватися, вціліти, зберегтися,— це переходило межі людського розуму.
Після такого катання я виліз з машини, подякував Держикраєві за вельми приємно проведений час і сказав:
— Можеш вважати, що покатав мене двічі: вперше й востаннє. Нема дурних! Може, тебе готували в космонавти, а потім перекинули до нас на завод, але все ж таки наш степ — це не космос. Ти тут щось переплутав.
— Прекрасно,— хитнув головою Держикрай,
Зізі теж без видимої охоти сідала з ним у машину. Про старше покоління вже й не кажу. Тут витримав би хіба що Рацпроп, але у того в колгоспі настала гаряча пора, він ніяк не міг вибратися до нас, щоб подивитися на нового зятя, показати йому свою оцинковану машину і спробувати його «Волгу».
Тим часом Держикрай мало не щодня після роботи літав на своїй машині десь за місто, в далеку далеч, гнав у степи, мчав наосліп, без мети, аби швидше й далі, зникав іноді на півночі, бувало, що затримувався й до ранку. Але влітку, коли було сухо й тепло, Зізі непокоїлася менше, принаймні не виказувала свого неспокою. Та ось настала осінь, пішли дощі, шосе вкривалося тонко розмазаною плівкою багнюки, яку можна назвати «Смерть мотоцикліста», хоч, чесно кажучи, особливої різниці між мотоциклістами й автомобілістами в таку погоду не видно. Але Держикрая не лякала погода, він не зважав на багнюку, він не боявся осінньої темряви, ганяв і далі хтозна куди й чого по степових шосе, повертався з машиною, такою забризканою, ніби возив нею цукрові буряки. Хряпав дверцятами, накинувши нейлонову куртку, біг до будинку під дощем, а входив до квартири вже без куртки, в білій своїй сорочці, простоволосий, із загадковим блиском очей за скельцями окулярів, з вітром і подихом степів у всій міцній постаті. Як не любити тебе, Україно!.. Слова Луценка, музика Шамо...
Зізі зустрічала чоловіка, мама зустрічала зятя, батько виходив назустріч Держикраєві, щоб показати, що він не вечеряв, ждучи його повернення. Коли я в такі хвилини був удома, то на мотив жалібного маршу наспівував: «Ту-103» — хороший само-лет...» Зізі тупала ногою й кричала: «Цить!» А сьогодні заливала слізьми весь «Діловий клуб».
Я не належав до мстивих людей. Міг би пригадати всі оті урочисті зустрічання Держикрая після його божевільних гонів, міг би гнівно затаврувати їхню політику поблажливості й потакання, міг би... А результати? Хіба від цього сестра перестане плакати? Чи дорога стане не такою слизькою? Чи Держикрай з'явиться за дверима в своїй білій сорочці, із нейлоновою французькою курткою, зіжмаканою у коротких міцних пальцях?
Треба було обрати іншу тактику. Не плач — спечем калач. Я спробував утішати Зізі:
— Ну, повернеться. Чорти його не вхоплять. А вхоплять — то подавляться. Твоїм Держикраєм навіть чорти вдавляться. Ти ж знаєш. Він їздить, як бог. А може, він і не поїхав нікуди. Може, нарада якась на заводі. Або в інституті в Крижня. Вріже там якусь лекцію, щоб усі роти пороззявляли...
— Він поїхав, поїхав... я знаю... поїхав... пої...— залилася ще дужче Зізі.
Це вже мене вивело із себе.